Читати книгу - "Війна з Росією"

Діллон була задоволена відповіддю і звернулася вже до Мак-Вайта:

— А що інші союзники?

Мак-Вайт подивився на свого товариша Мак-Кенна, з яким вони разом брали участь у багатьох операціях:

— Як гадаєш, що зроблять британці, Марті? Ти їх добре знаєш.

— У нас знову налагоджуються стосунки після того, що вони накоїли в Іраку. Власне, 82-а повітряно-десантна бригада непогано співпрацює з британською 16-ю повітряно-штурмовою. Цього року вони провели першокласні навчання: дев’ятсот британців із 3-ї парашутної оперативної групи висаджувалися для підготовки аеродрому разом зі «Збірною найкращих», — Мак-Кенн говорив про 82-у повітряно-десантну, яку всі так називали.

— Це добре. Діятимемо разом, — зауважила зацікавлена інформацією президент. — Нам для того потрібні найближчі союзники. Питання ось у чому: чи зважиться на це британське політичне керівництво, а також французи?

— Мем, французьке військове командування, безумовно, погодиться приєднатися до нас. Непокоїть те, що їхня армія повністю зосереджена на внутрішній безпеці. Десять тисяч французьких солдат охороняють школи та супермаркети від джихадистів, тож привести їхні війська у бойову готовність буде непросто. Крім того, ми не знаємо, що скажуть політики. Те саме і з британцями, хоча в них, слава Богу, немає нагальної потреби займатися внутрішньою безпекою. Запевняю вас, що британське військове командування приєднається до нас, а їхні солдати й досі хороші воїни. Проблема буде хіба з політичним керівництвом країни.

— Залиште британського прем’єра мені, — твердо запевнила Діллон.

— Пані президенте, дозвольте, — заговорив Верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. — Я щойно спілкувався зі своїм заступником, британцем. Він розповів мені про сьогоднішнє засідання Північноатлантичної ради. Сказав, що британський прем’єр-міністр дуже нервується через перспективу застосування статті 5 та можливе відрядження своїх солдат у Латвію для її захисту. Військове командування готове до цього, але прем’єр, здається, вирішив звернутися до парламенту, і ми не можемо бути впевнені, що він отримає більшість голосів. Та й незначної більшості їх може не вистачити, щоб переконати його, як уже було колись.

— Здається, я маю особисто зателефонувати прем’єрові... Марті, нагадайте мені, як швидко 82-а повітряно-десантна може дістатися Латвії? — уточнила Діллон.

— Якщо ви дасте мені зелене світло просто зараз, ми перекинемо в Ригу сили глобального реагування протягом вісімнадцяти годин. А якщо аеропорт досі не працює через кібератаку, ми скинемо їх із парашутами. Прямо з «Форт-Бреггу»[21] і без зупинок на той бік Атлантики, як минулого року під час навчань «Анаконда» в Польщі. Це ж десант.

— А якщо й британці згодяться приєднатися до нас?

— Жодних проблем, та це сповільнить справу. Можемо організувати на території Великої Британії наземне з’єднання з їхньою передовою повітряно-десантною ротою. Ми говорили з ними, це може бути 3-я парашутна. Я вже казав, що вони тренувалися разом з нашим передовим батальйоном. Хлопці добре знають одне одного, мають налагоджені комунікації тощо. Саме такі операції вони разом і відпрацьовували. Але, щоб організувати все, потрібно близько тридцяти шести годин.

— Марті, даю вам зелене світло. Нехай готуються. А тепер я зроблю кілька дзвінків: російському президенту, прем’єр-міністру Великої Британії та французам. Буду в Овальному кабінеті.

За півгодини Ведмідь теж був там. Президент Діллон сиділа за своїм письмовим столом. Ведмідь знав, що він був виготовлений із тієї самої деревини, що й корабель Її Величності «Рішучий»[22], — королева Вікторія у 1880 році подарувала його президентові Сполучених Штатів на згадку про «чемність і милосердя», з якими американці поставилися до Великої Британії. Цей стіл і те, що президент, як і її численні видатні попередники, сиділа за ним, хоча могла сидіти за будь-яким іншим, символізували особливі відносини, які давно існували між двома країнами. Але тепер, розташувавшись навпроти Мак-Вайта на одній із двох канап оливкового кольору, що стояли одна навпроти одної на кремовому килимі, Ведмідь запитував себе, що б подумала королева Вікторія про нинішнього британського прем’єр-міністра. Навряд чи вона була б приємно вражена. А от із Діллон, навпаки, пощастило: вона вже демонструвала внутрішню силу, потрібну для протистояння брутальній геополітиці — так само, як і ця давно померла королева.

В кабінет увійшов схвильований помічник президента. Діллон не хотіла говорити по гарячій лінії, — це, до речі, був не червоний телефон, як у популярному міфі, а лінія цифрового зв’язку Національного центру військового командування Пентагону, що офіційно називалася гарячою лінією Вашингтон-Москва. Вона бажала спілкуватися безпосередньо з президентом Росії, нехай і через перекладача. Із Кремлем уже провели попередню розмову, і там Білий дім запевнили, що їхній президент чекає у своєму кабінеті.

— Що з підготовкою цього дзвінка? — запитала президент.

— Мені дуже шкода, пані президенте. Я щойно знову говорив із апаратом президента Росії в Москві. Уже про все було домовлено, але він зрештою вирішив, що не розмовлятиме з вами. Не повірите, та коли в Москві вже підготували з’єднання, виявилося, що їхній президент просто кудись поїхав. Завтра рано-вранці на авіаційному шоу в нього запланований парашутний стрибок із демонстраційною групою російського десанту. На превеликий жаль, російський президент не може з вами поспілкуватися, адже в Москві вже північ, а йому треба виспатися, щоб завтра перед росіянами мати вигляд сповненого сил сміливця. Тож він сподівається, що ви його зрозумієте.

Діллон повільно видихнула повітря. Це була відверта зневага, але давати волю гніву було недоречно. Мак-Вайт подивився на Ведмедя, і вони обидва відвели очі: коментувати образу, завдану президентові Сполучених Штатів очільником російської держави, також було недоречно. Але Ведмідь, дивлячись у свої нотатки, подумки відзначив, що лише в одному можна бути впевненим: президент Росії зовсім не зацікавлений у подоланні цієї кризи.

— Смітсоне, будь ласка, чи не могли б ви особисто простежити за тим, щоб британський прем’єр відповів на дзвінок?

Ведмідь вийшов у приймальню та взяв слухавку, яку йому простягнув помічник президента.

— Це кабінет прем’єр-міністра у «Чекерсі». Лінія захищена.

— Чекерс... Що воно таке? Де це? — спитав Ведмідь, розлючений тим, свідком чого щойно став у Овальному кабінеті. Назва «Чекерс» асоціювалась у нього з якоюсь настільною грою.

— Це заміська резиденція прем’єр-міністра Сполученого Королівства, — почув у відповідь. — Прем’єр-міністр рано починає свої вихідні, щоб довше побути з сім’єю. Тому зараз, можливо, він трохи розслаблений.

На дзвінок відповіли. Чоловічий голос говорив із англійським акцентом, як з’ясувалося пізніше — південно-лондонським.

— Алло. Говорить Трев Вокер, прес-секретар прем’єр-міністра.

Ведмідь був