Читати книгу - "Війна з Росією"

— Пробачте, сер. Гадаю, сталося непорозуміння. Я телефоную з Білого дому. Сподівався поговорити з помічником прем’єр-міністра, щоб організувати розмову з президентом Діллон. Це — не питання ЗМІ.

— Не хвилюйтеся, друже, — почулося у відповідь. — У мене з прем’єром довірливі стосунки. Оскільки він любить, щоб у «Чекерсі» поряд із ним було мінімум персоналу, то я займуся цим сам. А про що йдеться?

— Про Росію, НАТО, Латвію і те, що робити далі, — Ведмідь був здивований тим, що розмовляє з прес-секретарем, а не з військовим радником британського прем’єра, однак вирішив, що, мабуть, так у них заведено. Проте відчував, як в ньому зростає роздратування фальшивою доброзичливістю і, безсумнівно, вдаваною необізнаністю британця. Зрештою, чому б іще, як не через кризу в Латвії, президент Сполучених Штатів телефонувала прем’єр-міністрові Великої Британії саме в цей час? Але він звик сприймати людей такими, які вони є. Інакше не вмів.

— Треве, це Ведмідь, — відповів він, намагаючись говорити приязно. — Можете запросити до телефону прем’єра?

— Ні, друже. Спочатку ви запросіть президента, а тоді я покличу прем’єра. — Вокер спробував спритно скористатися ввічливістю американця.

Для таких телефонних розмов існував суворий протокол, і Ведмідь знав його дуже добре: молодший чекає на старшого. Лідер якої країни був старшим питань не викликало. А це означало, що Ведмідь не гратиметься в ці ігри. Крім того, він виріс у бідному районі Атланти і мав чудовий нюх на спритних пройдисвітів.

— Дякую, сер, але — ні. Я почекаю прем’єр-міністра.

Вокер добре знав, як то програвати, бо після паузи голос у слухавці зазвучав інакше. Однак Ведмідь помітив, що це йому не сподобалося, адже він так і не сказав, з ким Ведмідь наразі говоритиме, а це було ще одним порушенням протоколу і спробою дезорієнтувати його.

— Прем’єр-міністр слухає, — Ведмідь почув високий, різкуватий, трохи гугнявий голос чоловіка, який говорив по-королівськи вишуканою англійською.

— Одну хвилину, сер. Я з’єднаю вас із президентом, — Ведмідь зачекав, поки Діллон візьме слухавку і привітається з прем’єр-міністром, потім перемкнувся у режим моніторингу розмови.

— Люба Лінн, — приязно промовив прем’єр. — Я такий радий вас чути. Як ваші справи?

— Добре, дякую, Вільяме, — Діллон ледь втримувалася, щоб не виглядати розлюченою через зашкалений чоловічий сексизм російського президента; до того ж попереду була ще розмова з французами, а світські бесіди завжди вимагали від неї зусиль. Вона швидко виклала свої думки і повідомила про рішення зупинити російську агресію щодо Латвії шляхом швидкого розгортання військової сили на суші, в морі та повітрі.

— Але щоб зробити це ефективно, Вільяме, Сполученим Штатам потрібна підтримка союзників. Я розмовляла з канцлером Німеччини, і цілком упевнена, що німці погодяться вдатися до реалізації статті 5, але для цього знадобиться час. А його в нас немає. Я не чекаю проблем із Францією, але вкрай потрібно, щоб Велика Британія теж приєдналася до нас, і швидко. Урешті-решт, збройні сили жодної з держав не близькі нам настільки, як ваші... І ми вам довіряємо. Наші країни чимало пережили разом, а наші з вами повітряно-десантні війська тісно співпрацювали на навчаннях, тренуючись виконувати саме такі операції. Я можу розраховувати на вас?

Прем’єр-міністр завагався, а потім його прорвало:

— Бачите, Лінн... Звичайно, я розумію, про що йдеться, та абсолютно згоден: росіяни затіяли дуже нечесну гру. Але щоб відрядити війська до Латвії... Я справді не впевнений у такій необхідності. Мене дуже непокоїть, що цим іще більше розлютимо та спровокуємо росіян. Ми справді мало що можемо зробити. Зрештою, це ж, по суті, їхнє власне задвір’я... Ви згодні?

— Прем’єр-міністре, — Діллон відкинула неформальне «Вільям», її голос став крижаним, — ви хочете сказати, що Велика Британія не готова виступити на захист свободи союзника НАТО, який зіткнувся з кричущою агресією Росії, що постала з мертвих і збирається навіть ціною вторгнення захищати російськомовних, де б вони не жили?!

— Ні. Звісно ні, Лінн, — прем’єр-міністр зніяковів. — Але ви повинні зрозуміти: у мене зв’язані руки. Я нічого не можу зробити у військових питаннях без попереднього обговорення в парламенті. Крім того, нам не слід непокоїтися через Росію і зменшення обсягів нашого звичайного озброєння, оскільки ми захищені програмою ядерного стримування «Трайдент»[23].

— Прем’єр-міністре, — голос президента Діллон був сповнений гніву, — ваша легковажність і безтурботність вражають. Ви таки не розумієте основного принципу стримування: щоб бути ефективним, воно має поширюватися на всі види озброєння — як на ядерне, так і на звичайне. Скажу коротко і ясно, щоб ви зрозуміли раз і назавжди: якщо ми негайно не зупинимо Росію, це означатиме війну в Європі, яка... неминуче перетвориться на ядерну. Це ясно як божий день. Сподіваюся, ваші генерали хоча б це вам пояснили?

Прем’єр-міністр спробував бути твердішим:

— Облиште, Лінн. Я впевнений: поки що все не так погано, ніхто ні на кого не напав, — він говорив майже зухвало. — Тож від імені свого народу я заявляю: за жодних обставин ми не можемо зобов’язати британських військовослужбовців взяти участь у війні в країнах Балтії. Вам відомо, що ми переживаємо перехідний період і наші збройні сили недостатньо споряджені та не готові до відправлення. Мої генерали запевняють, що це — тимчасова обставина, і...

Він замовк, бо президент його перервала:

— Тобто ви хочете сказати, що збираєтесь увійти в історію як перший британський прем’єр-міністр, який виявився неготовим надати допомогу союзникові НАТО, коли той потрапив у біду? Що ж сталося?! А як же тисячолітня історія вашої країни?! Як же ера британської слави?! Я вважаю, що це — капітуляція, і вона стане кінцем так званих особливих стосунків між нами.

Ведмедю здалося, що він навіть почув, як прем’єр нервово ковтнув.

— Я... я зроблю все, що зможу, Лінн.

Телефон клацнув і замовк.

17:35, субота, 20 травня 2017 року Військово-повітряна база в Лієлварде,

Латвія

Йому знадобилося лише дві години і двадцять хвилин, щоб із середньою швидкістю в чотириста тридцять п’ять вузлів долетіти на своєму багатоцільовому винищувачі F-16C з бази в Авіано, розміщеної північніше Венеції, до Латвії. Але майор Військово-повітряних сил США Філіп Бертінетті все ще з нетерпінням чекав, коли ж нарешті зможе приземлитися і простягти ноги. Згідно з інструкціями американських диспетчерів у Лієлварде, які входили до передової групи, відправленої заздалегідь, щоб прийняти винищувачі США, він ішов на посадку разом зі ще одним