Читати книгу - "Принц Хаосу"

Гілва зробила паузу, вивчаючи моє обличчя.

— Це дуже сильно віддавало релігією, — продовжила вона потім, — а з незапам'ятних часів єдиною значною релігією у дворі був Шлях Змія. Так що Савалл оголосив культ Амбера поза законом, як єретичний, з явно політичних причин. Що було помилкою. Не роби він нічого, мода швидко пройшла б сама собою… Я, звичайно, не знаю, може, і не пройшла б. Але оголошення поза законом відвело культ в підпілля, змусило людей прийняти його більш серйозно, як щось бунтівне. Я поняття не маю, скільки культових каплиць існує серед Домів, і це — одна з них.

— Чарівний соціологічний феномен, — сказав я, — а об'єктом твого поклоніння є Бенедикт.

Гілва засміялася.

— Не важко було здогадатися, — сказала вона.

— Насправді каплицю описав мені мій брат Мандор. Він заявив, що забрів у неї на вечірці у Пташенят Дракона, не знаючи, що це таке.

Гілва посміхнулася.

— Мабуть, він перевіряв тебе, — сказала вона. — Довгий час культ був загальнодоступний. І мені трапилося дізнатися, що він теж був його прихильником.

— Ну? Звідки ти знаєш?

— У перші дні він не робив з цього таємниці — до оголошення проскрипцій.

— І хто ж міг бути його охоронцем?

— Принцеса Фіона, — відгукнулася вона.

Всі чудесатіше і чудесатіше…

— Ти дійсно бачила її каплицю? — Запитав я.

— Так. Перед забороною було модно і оригінально запрошувати друзів на обряд в каплицю всякий раз, коли починала дратувати королівська політика.

— А після заборони?

— Кожен публічно заявив, що його святилище — зруйноване. Багато, по-моєму, просто перетягнули їх по таємних шляхах.

— А що говорили друзі в каплиці на обряді?

— Гадаю, це залежить від того, про наскільки доброго друга ти говориш. Я не знаю, як організований культ Амбера, — вона повела рукою вздовж вівтаря. — Хоча куточок, подібний цьому, незаконний. І добре, що я не знаю, де ми знаходимося.

— Так я й думав, — сказав я. — А щодо зв'язку між об'єктом поклоніння і реальним об'єктом? Я б сказав, що Мандор дійсно щось мав до Фіони. Він зустрів її, а я при цьому був присутній і бачив. Я знаю, що вкрадено щось, що належить його… покровителю?.. І зберігається в його святилищі. Але ось ця… — Я піднявся, пройшов до вівтаря і взяв у руки шпагу Корвіна…. — Справжня. Я близько бачив Грейсвандір, розглядав її, тримав її. Це вона. Але ось що я з'ясував: мій батько вважається зниклим безвісти, а в останній раз, коли я бачив його, він носив цей клинок. Чи узгоджується з догматами культу утримання в ув'язненні його покровителя?

— Ніколи не чула про подібне, — сказала вона. — Але чому б і ні? Благоговіють насправді перед духом особистості. І немає причин, за якими саму особистість не можна тримати в ув'язненні.

— Або вбити?

— Або вбити, — погодилася вона.

— Тоді це так само миле, як і все інше, — сказав я, відвертаючись від вівтаря, — але ніяк не допоможе мені знайти батька.

Я знову підійшов до неї, наступивши на те, що уособлювало Амбер — стилізоване зображення, як візерунок на кавказькому килимі, — в темних і світлих плитках підлоги; мозаїка Хаосу залишилася далеко праворуч.

— Тобі треба було запитати особу, відповідальну за те, що клинок твого батька знаходиться тут, — сказала Гілва, піднімаючись.

— Особисто я вже запитав, ту, про яку припускав, що вона відповідальна за це. Відповідь була незадовільною.

Я взяв її за руку і повів до виходу на дерево, і раптом вона виявилася зовсім близько до мене.

— Будь-яким шляхом мені б хотілося послужити майбутньому королю, — сказала вона. — Хоча я не можу відповідати за наш Дім, я впевнена, що Пташенята Дракона допоможуть тобі розговорити винуватця цих справ.

— Дякую, — сказав я, поки ми обнімалися.

Луска її була холодною. Ікла миттєво змочалили б моє людське вухо, але лише злегка покусували демонічний аналог.

— Я звернуся до тебе, якщо знадобиться допомога.

— У будь-якому випадку звернися до мене знову.

Добре було обіймати, і добре, коли обіймають тебе, цим ми і займалися, поки я не побачив тінь, що рухалася в околицях.

— Массстер Мерлін.

— Глайт!

— Та-ак. Я баччу, ти прийшшов ссюди. У людській формі, в демонічної формі, виросслим або маленьким, я впізсснаю тебе.

— Мерлін, що це? — Запитала Гілва.

— Старий друг, — повідомив я їй. — Глайт, познайомся з Гілвой. І vice versa.

— Радію-сс. Я прийшла попередити тебе, що наближаєтьсся…

— Хто?

— Принцесса Дара.

— Срань драконяча! — Зауважила Гілва.

— Ти здогадалася, де ми, — сказав я їй. — Тримай це при собі.

— Я ціную свою голову, Повелитель. Що нам тепер робити?

— Глайт, до мене, — сказав я, підводячись на коліно і простягаючи руку.

Вона перетекла на неї і влаштувалася зручніше. Я піднявся і підхопив Гілву іншою рукою. Послав свою волю в спікарт.

Потім я завагався.

Я не знав, де, чорт візьми, ми були — по-справжньому, фізично, в термінах географії. Шлях може доставити до сусідніх дверей або на відстані тисяч миль від початкової точки, або кудись в Відображення. Можна дати спікарту розрахувати, де ми знаходимося, і змайструвати зворотний шлях, якщо ми маємо намір обійтися без парадного входу, але це займе якийсь час. Занадто довго.

Я міг просто використовувати його, щоб зробити нас невидимими. Але я боявся, що маминих чаклунського нюху буде достатньо, щоб засікти нашу присутність на рівнях поза межами видимості.

Я звернувся обличчям до найближчої стіни і протягнувся крізь неї по лінії сили спікарта. Ми були не під водою і не дрейфували по морю лави або хиткі піски. Здається, ми були в лісі.

Так що я підійшов до стіни і провів нас крізь неї.

Через кілька кроків посеред затіненій галявини я озирнувся і побачив порослий травою схил пагорба без єдиної ознаки виходу. Ми стояли під синім небом, помаранчеве сонце підбиралося до зеніту. Навколо нас був чутний пташиний спів і шум від комах.

— Кісстяний мозок! — Вигукнула Глайт, відплелась від моєї руки та зникла в траві.

— Не йди надовго! — Прошипів я, намагаючись стримати голос; і відвів Гілву від пагорба.

— Мерлін, — сказала вона, — я налякана тим, що дізналася.

— Я не скажу нікому, якщо ти не скажеш, — сказав я. — Якщо хочеш, я можу навіть видалити ці спогади перш,