Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Якийсь час їхали мовчки. Але я розумів, що рано чи пізно все одно доведеться розставити всі крапки над «Ї», і ліпше з цим не тягнути. У таких ситуаціях найкраще рубати із плеча.

— Здогадався?

Витязь кинув, не обертаючись, потім вирішив, що в темряві я можу не побачити і підтвердив.

— Так.

— І що далі?

— Не знаю… Ще не вирішив.

— Але ж ти розумієш, що я не чудовисько?

Добриня відповів не одразу. Мабуть, продовжував розмірковувати.

— Як би тобі пояснити, Степане… Інквізиція не просто так була створена. Крізь Прохід до нас не лише чудовиська потрапляли… Бувало, і звичайні на вигляд люди з'являлися. Одяг змінити — і не відрізнити. Іноді з дивною зброєю, іноді без нічого. Але щоразу вони намагалися щось змінити. Вважаючи, що краще за нас знають, як треба жити. Завжди... І проблем створювали значно більше, ніж ті ж чудовиська... Одного разу, їх тоді відразу двоє з'явилося, спробували вбити князя і захопити владу.

— Ідіоти ...

— Не скажи… — мотнув головою витязь. — Вони були розумні, знали чого хочуть і відмінні воїни. І їм це майже вдалося.

— Я не такий. Мені влада і задарма не потрібна.

— Можливо. Але це лише твої слова… А як перевірити?

— Так, — довелося погодитися з очевидним. — Твоя правда. Але, якщо готовий послухати, я розповім тобі свою історію. Може якось допоможе?

— Чому ні? — знизав плечима Добриня. — Часу ми маємо вдосталь. Вночі коней у галоп все одно не пустиш. Поки з лісу не виберемося.

І я розповів… Починаючи з того дня, як залицяючись до гарної дівчини, поїхав з нею та її друзями на природу, а потім прокинувся в далекому минулому. Вже велетнем.

Першу частину оповідання витязь слухав не надто уважно, зате, коли я дістався до боїв з лицарями, інтерес його помітно зріс.

— Значить, і у вас там життя немає? Не можуть лицарі жити спокійно, по-людськи?

— Так. Але знайшлася управа. Декілька князів домовилися, зібрали війська в один кулак і дали тевтонцям бій. Та такий, що ті після поразки вже й не оговталися більше.

— От і наш князь так само думає, — схвально гмикнув Добриня. — Котрий рік намагається домовитись із сусідами. Але ті не надто поспішають… А своїх сил для рішучого бою замало. Орден, якщо гросмейстер покличе, може й півсотні лицарів виставити. А це більше тисячі воїнів. Тоді як у ближній дружині всього два десятки витязів. Та ще у великому полку сотні три буде. Ополчення — сотень п'ять виставить… але бійці там ще ті будуть. Не кожен навіть меч знайде. Я вже не кажу про обладунки. А як озброєні кнехти, ти сам бачив. Ні, не вистояти нам самим, якщо сила на силу йти.

— Якщо головою об стіну битися, то ясний пень, стінка твердішою за чоло буде, — гмикнув я. — Голова, вона потрібна для іншого. Їй думати зручніше, а не замість тарана використати. Навіть, якщо у шоломі.

— Не дурніші за тебе думали…

— І?

— І нічого, — пробурчав сердито Добриня. — Лицарі нападуть, як зараз — ми збираємо дружину. Але, поки підійдемо, вони навіть у бій не вступають, по замках ховаються. А звідти їх не виколупати. Добре, якщо обоз встигаємо перехопити і полонених звільнити. Спалимо якусь комтурію у помсту, з тих, що до нас ближче. І на цьому все... До наступного нападу.

— А взяти замок не пробували?

— Як же його візьмеш? — знизав плечима витязь. — Ти гадаєш, вони всі як селище герра Фрейбурга? Забудь… Це найбідніше поселення. На зразок Комишанки. Хутір на околиці земель Ордену. Лише п'ятнадцять років, як німці там заселилися. А ті, що далі, вглиб, — зовсім інші. Там і стіни довкола кам’яні, і рови… а всередині не донжони — цілі замки вибудовані. Щоб таку фортецю взяти, не одна сотня витязів потрібна. А у чисте поле лицарі не вийдуть. За стінами відсидяться. З арбалетів відстрілюючись.

— Ну, якщо постаратися… — хмикнув я, згадуючи останній штурм. Щоправда, тоді ми користувалися порталом, але мої пращурі якось і без них обходилися? А били тих же тевтонців та інших залізноголових у хвіст та гриву. Та так, що від них лише спогади в історії залишились. І місця, де з японських туристів можна непогані грошики струсити.

Добриня зиркнув на мене, але промовчав. Може, не хотів образити свого рятівника різким словом, може, задумався: раптом і справді чужинець щось знає і вміє таке, що їм не відомо? А там і ліс розступився, випускаючи нас на узлісся.

Витязь пришпорив коня, слідом надав ходу і мій, що йшов у поводі, і стало не до розмов. Одна турбота: у сідлі втриматися, не впасти під копита і не зганьбитися остаточно.

Хвилин десять скакали, поки мій внутрішній голос не крикнув благим матом. Мовляв, ти що робиш? Ану, гальмуй, поки не пізно.

Прислухатися до інтуїції будь-який боксер привчається з першого нокауту. Якщо не хоче раз у раз полірувати дупою канвас рингу. Так що я не став марнувати час, а нахилився вперед, тримаючись за передню луку, вільною рукою вхопився за повід і кілька разів смикнув — подаючи знак.

Добриня мій посил зрозумів правильно, притримав коня і обернувся:

– Що?