Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.

«То нічого, що вона стара, — заспокоював себе, — голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!»

На одну мить ревнули горласто баси, — розступилися збрижені міхи на гармонії, — і ніжно, серце краючи, заспівали під’южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!

Тоді в’їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..

У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!

І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п’ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема, — тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:

«Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить».

Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.

— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам’ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.

«Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа», — казали.

— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.

Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішкуватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.

Ясно бачив: п’ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. «Своїх нема, — подумав тоді, — то хоч на чужі позавидуй!»

І сміявся, пам’ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур’ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки:

Наплюю я багачу:

Свою копу молочу!

«...Гоней четверо, а може, п’ятеро до кіп тих», — настирливо снувалася думка. І не спам’ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:

«На селі — розгардіяш... Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню... І нікому не буде діла до Смолярчукової копи! Перестояла, скажуть, копа...»

Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.

Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.

Усміхнувся: «Вони, мати, жахнулись би такої думки!..»

...Нуда, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!

Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий...

Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.

«...Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка. — Йому ж з горла пре...»

Сам себе намагався переконати: «Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав. — А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п’ятнадцять пудів буде...»

Уже не мав більше ніяких сумнівів; один тільки Гришка, коли згадав його, викликав тривогу: боязкий він якийсь, немічний, а найгірше — любить багато говорити.

А втім, Василь добре знає свого брата, знає краще за Гришку, якими чарами спокусити його! Він так і скаже йому:

«Дурний, не бійся: гармонію ж купимо... Хіба в такого гріх украсти?»

І Гришка, він певний, піде за ним — заради гармонії — не тільки на Смолярчукове просище, а коли треба — у вікно полізе, на вила настромиться!

Гандзюк крадькома, ніби справжній злодій, легко рушив до клуні: йому треба зодягти чорну, крамну сорочку.

* * *

Гришка підвівся рушати додому. Він тільки дослухає новини про «вовків» якогось Шкури, а тоді — додому, на сіно.

Йому, правда, по дорозі було б з Маляренковою дівкою, а тільки невідомо ще, як воно складеться: коло неї припадає отой балакучий, вузлуватий парубок, що про Гальку їхню перепитував!

Гришка підожде; спить він у клуні разом з Василем, і нема йому чого боятися допізна гуляти. Воно трохи незручно, що він — менший — гуляє, а старшого нема на вулиці, але яке кому діло? Слава Богу, він уже не маленький: п’ятнадцять год ще на Григорія сповнилося!

Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев’я, а вряди-годи позіхає...

— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне...

Маляренкова — маленька, з терновими очима, в’юнка й зарічана, все підбиває дівчат заспівати на прощання.

«Хитра, — думає собі Гришка, — голосом чарує...»

А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстряне, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!

Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли «вовки» на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив’яв.

«Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка. — Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!..»

Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.

— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.

Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.

— Стой! Стой!

І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загуцали солдати.

Вони виринули у своїх великих