Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Примусом?! — мовила вона, тихо і лукаво сміючись. — О ні, ні! Ніхто ніколи не міг тримати мене примусом, хай де. Хіба ви не чули, що кричали вам з палуби? Вони вважають вас хитруном, який ховав мене в трюмі або ще де-небудь, і зрозуміли так, що я не хочу кинути вас одного.

— Я не можу знати що-небудь про вас проти вашої волі. Якщо ви захочете, ви мені розкажете.

— О, це неминуче, Гарвею. Але тільки почекаємо. Гаразд?

Припускаючи, що вона схвильована, хоча напрочуд добре панує над собою, я запитав, чи не сьорбне вона, бува, вина, яке у мене було в баулах, — аби душа стала на місце.

— Ні, — сказала вона. — Мені це ні до чого. Але ви, звичайно, хотіли б побачити, хто ця, непрохана, сидить з вами. Тут є ліхтар.

Вона перехилилася назад і вийняла з кормового камбуза ліхтар, в якому була свічка. Рідко я так хвилювавсь, як тієї миті, коли, подавши їй сірники, чекав світла.

Поки вона це робила, я бачив тонку руку і залізну плетінку ліхтаря, всередині якого оживав яскравий вогонь. Тіні, вагаючись, перебігли до човна. Тоді Фрезі Ґрант закрила кришку ліхтаря, поставила його між нами і скинула покривало. Я ніколи не забуду її — такої, як бачив тепер.

Навколо неї стояв відсвіт, гублячись у полисках хвиль. Правильне, майже кругле обличчя з гарною, ніжною посмішкою було сповнене чарівної нервової гри, яка свідчила тієї миті, що вона бавиться моїм дедалі більшим подивом. А проте в її чорних очах стояла нерухома крапка; очі, коли придивитися до них, наводили на думку про грізну й нестерпну затятість; незрозумілу стислість, мовчання, — більше, ніж мовчання стиснутих губ. У чорному її волоссі блищали перли гребінців. Мереживна сукня відтінку слонової кістки, з відкритими гнучкими плечима — така бездоганно біла, як і обличчя — лягла навколо стану широким перекинутим віялом, з піни якого виступила, погойдуючись, зграбна ніжка у золотій туфельці. Вона сиділа, спираючись відставленими руками на палубу корми, ледь помітно нагнувшись до мене, наче хотіла, щоб я визирався на її раптову красу. Здавалося, не серед небезпек морської ночі, а в дальньому кутку палацу присіла, втомившись від музики і натовпу, ця дивовижна постать.

Я дивився, чудуючись, що не шукаю пояснення. Все перелетіло, змінилося в мені, і хоча почуття правильно відповідали дії, їхня гострота здолала будь-яку думку. Я чув, як калатає серце мені у грудях, шиї, скронях; воно калатало дедалі швидше й тихіше, швидше й тихіше. Раптом мене охопив страх, він рвонув і зник.

— Не бійтеся, — сказала вона. Голос її змінився, я впізнав його, ба — згадав, коли чув. — Я вас залишу, а ви слухайте, що скажу. Як почне розвиднятися, тримайте на південь і гребіть якнайшвидше, скільки сил стане. Зі сходом сонця зустрінеться вам вітрильник, і він візьме вас на борт. Судно йде в Гель-Г’ю, і коли ви туди приїдете, ми там побачимось. Ніхто не повинен знати, що я була з вами, — крім однієї, поки прихованої. Ви дуже хочете побачити Біче Сеніель, і ви зустрінете її, але пам’ятайте, що їй не можна казати про мене. Я була з вами, щоб вам не було моторошно і самотньо.

— Ніч темна, — сказав я, насилу піднімаючи погляд, адже стомився дивитися. — Хвилі, самі хвилі навкруги!

Вона встала і поклала руку на мою голову. Як мармур у промінні, виблискувала її рука.

— Для мене там, — тихо озвалася вона, — самі хвилі, і серед них є острів, він сяє чимраз далі, чимраз яскравіше. Я поспішаю, я поспішаю, я побачу його удосвіта. Прощавайте! Чи ви і далі збираєте свій вінок? Чи блищать його квіти? Чи не нудно на темній дорозі?

— Що мені сказати вам? — відказав я. — Ви тут, це і є моя відповідь. Де острів, про який ви говорите? Чого ви одна? Що вам загрожує? Що береже вас?

— О, — мовила вона сумно, — не замислюйтеся над пітьмою. Я скоряюсь собі і знаю, чого хочу. Але про це говорити зась.

Полум’я свічки сяяло; його блиск був такий різкий, що я знову відвів зір. Я бачив чорні плавці, які краяли хвилю, наче буї; їхні хижі рухи навколо шлюпки, їхнє неспокійне шастання туди й сюди відгонило загрозою.

— Хто це? — поцікавився я. — Хто ці чудовиська навколо нас?

— Не беріть в голову і не бійтеся за мене, — відказала вона. — Хто б не були вони у своїй жадібній надії, ні зачепити мене, ні зашкодити мені вони вже не можуть.

У той час як вона говорила це, я підвів очі.

— Фрезі Ґрант! — вигукнув я з тугою, бо жалість охопила мене. — Назад!..

Вона була на воді, недалеко, з правого боку, і її поволі відносило хвилею. Вона відступала, зробивши півоберта до мене, і, піднісши руку, вдивлялася, так наче йшла від ліжка пойнятої сном людини, побоюючись розбудити її необережним рухом. Бачачи, що я дивлюся, вона кивнула й посміхнулася.

Вже не зовсім ясно бачив я, як швидко і легко вона даленіє від мене, — геть як дівчина в темній величезній залі.

І враз диявольські плавці акул або інших мертвущих нерви створінь, які виринали мов чорні різці, що розтинали полотно, повернули стрімголов у той бік, де зникла Фрезі Ґрант, яка біжить по хвилях, і, ковзнувши уривчасто, стрибками, зникли.

Я був один; погойдувався серед хвиль і дивився на ліхтар; свічка його догорала.

Хор думок промайнув і затих. Сплив деякий час, упродовж якого я не усвідомлював, що роблю і де перебуваю, потім така свідомість почала з’являтися уривками. Іноді я намагався зрозуміти, згадати, з ким і коли сиділа в човні молода жінка в мереживній сукні.

Потроху я почав гребти, бо океан змінився. Я міг визначити південь. Неясно стало видно простір хвиль; далеко над ними рушила світла лавина сходу, спрямувавши яскраві списи наступального вогню, прихованого хмарами. Вони пронеслися повз сонце на сході, як вітрила. Хвилі заблищали; теплий вітер боровся зі свіжістю, нарешті ранкові промені зігнали примарний світ світанку, і почався день.

Тепер не було в мене вже того живого зв’язку з нічною сценою, як у момент дії, і кожна наступна хвилина несла нову відстань, — як між потягом і чарівним пейзажем, який сяйнув у його вікні і летів, щойно виникши, у горизонтальну безодню.