Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Для вас усе це ще не скінчилося. Так, треба бути дужчим, щоб витерпіти все це ще і ще!

XXI

Перев'язний пункт

Звідси ми на видноті у ворожих спостерігачів — не можна більше вилазити із шанців. Спочатку ми йдемо сполучним ходом при Пілонському шляху. Траншея викопана попри нього, а сам шлях ізник, дерева повикорчовувані; на всю довж траншея наполовину з'їла й поглинула дорогу, а що залишилось, засипане землею, порослр травою і вже давно зрівнялося з полем. Там, де тріснув мішок з землею, тепер брудна впадина — впорівні з нашими очима знову показується погризений, брукований край колишньої дороги або коріння дерев, зрубаних, щоб зміцнити насип. Насип поораний нерівно, як вал із землі, уламків і чорного шумовиння, що докотилося розлогою рівниною аж до самого краю рову.

Ми добираємося до схрещення ходів; на верхів'ї пагорба, під сірою хмарою, нахильці стоїть пакіл із лиховісним написом. Мережа ходів усе вужчає; з усіх усюд до перев'язного пункту йдуть люди; їх усе більшає на цих підземних дорогах.

Похмурі завулочки засіяні трупом. У мурі, через нерівні проміжки, зяють зовсім свіжі діри, вирви; вони різко вирізняються в хворому грунті; землисті люди сидять навпочіпки, притиснувши коліна до зубів, або стоять, притулившись до стіни, німотні, випростані, як рушниці, що чекають обік них. Дехто з цих стоячих мерців обертає до живих умазане кров'ю обличчя або дивиться в порожнечу неба.

Жозеф зупиняється, щоб передихнути. Я кажу йому, як дитині:

— Уже недалеко, зовсім недалеко!

Скорботна дорога з лиховісними валами все більше звужується. Ми дознаємо почуття задухи; моторошний спуск стає все вужчий; стіни неначе зступаються, сходяться, ми змушені раз у раз спинятись, рачкувати, порушуючи спокій мертвих; на нас тиснуть; усі хмарою сунуть у тил — тут і ординарці, й каліки; поранені стогнуть, кричать, квапляться, багряні з лихоманки або смертельно бліді, і здригаються з болю.

* * *

Уся ця юрба кінець кінцем, лементуючи, стогнучи, скупчується на перехресті, де відкриваються отвори — входи до перев'язного пункту.

Лікар вимахує руками й гарикає, щоб одвоювати хоч трохи вільного місця від цього припливу, що б'є в поріг сховку. Просто неба, біля входу, він нашвидку перев'язує поранених; за поголосками, він і його помічники за цілий день і цілу ніч ще не відпочивали ані хвилини; це надлюдська робота.

Перейшовши крізь його руки, частина поранених попадає в колодязь цього пункту, друга евакуюється в тил до іншого — більшого перев'язного пункту, влаштованого в траншеї Бетюнського шляху.

У цій вузькій западині, на перехресті двох ровів, наче на якомусь подвір'ї калік, ми чекаємо цілі години; ми збиті вкупу, стиснуті, майже задушені, осліплені, ми напираємо одне на одного, немов худоба в тісній оборі, пересяклій запахом м'яса й крові. Щохвилі обличчя дедалі більше спотворюються й бліднуть. Якийсь поранений уже не може стримати сльози; вони течуть струмками; він мотає головою — і сльози капають аж на сусідів. У другого з рани цебенить кров, він кричить: "Ой рятуйте мене!" Молодий вояк знімає руки до неба, репетує, як грішник у пеклі: "Я горю!",— і шкварчить, і пашить жаром, мов багаття.

Жозефа перев'язано. Він проштовхується до мене, бере мене за руку и каже:

— Рана не загрозлива, здається. Прощавайте!

Нас одразу ж розлучає натовп. Я востаннє дивлюсь на Жозефа, в нього змарніле обличчя; він поглинутий болем, нікого й нічого не помічає; дивізійний санітар бере його під руку й веде за собою. Я їх більше не бачу.

На війні і життя і смерть розлучають людей, перш ніж встигнеш про це подумати.

Мені радять не лишатись тут, а йти вниз, до перев'язного пункту, щоб відпочити перед поверненням.

Тут два входи — геть низькі, впорівень землі. Сюди виходить положиста галерея — вузька,, як риштак. Щоб дістатись до будівлі перев'язного пункту, треба спершу повернутися спиною вперед і до отвору цієї вузької рури спускатися задом, намацуючи ногою сходи: через кожні три кроки — висока сходинка.

Коли влізеш усередину,— здається, що попав у лещата: тут не можна ні спуститись, ні вилізти вгору. Йдеш у глиб провалля, дознаючи моторошного відчуття задухи, що все зростає, поки доводиться пробиратися шанцями, перш ніж дістатися сюди. Наштовхуєшся на стіни, зупиняєшся, застряєш. Доводиться пересувати на поясі ладівниці, брати ранці в руки, притискаючи їх до грудей. На четвертій сходинці почуття задухи дужчає, тебе обгортає смертельний жах; ледь тільки піднімеш коліно, щоб посунутись назад, як стукаєшся головою об склепіння. Тут доводиться вже плазувати рачки. Що нижче спускаєшся, то важче дихати важким, як земля, отруйним повітрям. Рука відчуває холодний, глейкий могильний доторк глеюватої стіни. Земля нависає, тисне свідусіль, оповиває лиховісною самотою, як саван, і віє в лице духом цвілі. Після довгих зусиль дістаєшся останніх сходинок; враз чуєш якийсь дивний гамір, він вихоплюється з ями, як жар з натопленої кухні.

Кінець кінцем спускаєшся на дно цього ходу, але страшному снові ще не край: опиняєшся в темному льоху, заввишки не більше як півтора метра. Трохи випростаєшся й розігнеш спину — з розгону стукаєшся головою об дощату стелю, і нові прибульці більш або менш голосно, залежно від стану духу й здоров'я, неодмінно бурмочуть: "Отакої, добре хоч, що я в касці".

У кутку сидить навпочіпки чоловік. Це черговий санітар; він одноманітно товче кожному відвідувачеві: "Витріть ногиЬ> Тут уже виросла ціла купа грязюки; об неї спотикаєшся, в ній грузнеш біля нижньої сходинки на порозі цього пекла.

* * *

У гамі зойків і нарікань, серед гострого духу, що йде від незчисленних ран, у цій примарній печері, де тулиться неясне й незрозуміле життя, я передовсім намагаюся роззирнутися. Уздовж льоху блимають свічки, подекуди трохи розганяючи темряву. Десь далеко, немов на краю підземної в'язниці, проблискує блідаве світло дня; можна розгледіти якісь великі предмети, розставлені вздовж коридора: це ноші — низькі, як труни. Круг них і над ними метушаться зігнуті, спотворені тіні; біля стін рояться вервечки і грона привидів.

* Я обертаюсь. У кутку, напроти того місця, звідки пробивається далеке св ло, зібрався натовп перед полотнищем брезенту, натягнутим від склепіння до землі. Крізь вохряну, мабуть, промащену тканину просвічує світло. Тут, у відгородженому закутні, при ацетиленовій лампі роблять щеплення проти правця. Коли завісу відслоняють, щоб випустити або впустити'туди когось, світло нараз осяває обірваних поранених солдатів. Вони юрмляться тут у чеканні на щеплення, стоять, зігнувшись, під низькою стелею, сидять, колінкують. Вони відштовхують одне одного, щоб не пропустити своєї черги або захопити чергу іншого, і гукають, ніби гавкають: "Я! Я! Я!" В цьому кутку, де точиться глуха боротьба, задихаєшся від теплуватого смороду ацетилену й крові.

Я відходжу набік. Шукаю, де б примоститися. Я суну помацки, усе ще зігнувшись і простягаючи руки.

При світлі роздмухуваної кимось люльки я примічаю лаву, обсаджену пораненими.

Очі призвичаюються до присмерку; я помалу розрізняю ряд людей, що сидять, забинтовані голови, руки й ноги.

Покалічені, спотворені, нерухомі або неспокійні люди чіпляються за цю лавку, ніби потопельники за човна; тут ціла збираниця всяких мук і страждань.

Один із них раптом скрикує, підводиться і знов сідає. Його сусіда в подертій шинелі похитує непокритою головою, дивиться на нього й каже:

— Нічого, потерпи!

Ці слова він повторює кілька разів, втопивши очі перед себе, не знімаючи рук із колін. —

Посередині лави сидить хлопець і балакає сам із собою. Від — авіатор. В нього опіки на боку й на обличчі. Він увесь горить у лихоманці; йому здається, що його все ще лиже полум'я, вириваючись із мотора. Він бурмоче: "З нами бог!"

Зуав із перев'язаною рукою нагнувся, немов плече стало для нього надсильним тягарем; він питає пілота:

— Ти впав з аероплана?

— Еге... Чого я тільки не надивився,— через силу відповідає авіатор.

— Та й я надивився! — перебиває його вояк.— Багато хто б рішився ума, аби побачив те, що я бачив.

— Ходи, примощуйся тут,— каже мені хтось із тих, хто сидить на лаві, трохи посуваючись.— Ти поранений?

" — Ні, я привів пораненого і піду назад.

— Ну, значить, тобі гірше, ніж пораненим. Сідай!

— Я був мером у нас у громаді,— пояснює інший,— але коли я повернуся, ніхто мене не впізнає; бо ж стільки прийшлося помучитися!

— Я вже чотири години стовбичу тут,— стогне солдат, схожий на жебрака: у нього тремтить рука, голова похнюплена, спина зігнута; він тримає на колінах каску, немов мисочку на милостиню.

— Чекаємо, щоб нас евакуювали,— каже мені поранений гладун; він задихається, пітніє і немов кипить усім тілом; вуса йому звисають, ніби відлипаючи від мокрого обличчя, каламутні очі широко розплющені. Його ран не видно.

— Еге,— каже хтось.— Сюди понабивалося поранених з цілої бригади, не кажучи вже про інших. Ось глянь-но: це смітник цілої бригади.

— У мене гангрена, в мене переломи, в мене все всередині пошматовано,— гугнявить поранений, закривши обличчя руками.— А ще той тиждень я був молодий, я був чистий. Мене підмінили: тепер у мене старе, понівечене, гидке ТІЛО Й ДОВОДИТЬСЯ з ним возитися.

— Вчора мені було двадцять шість років,— каже інший.— А сьогодні скільки?

Він намагається підвести свою тремтячу голову, показати постаріле за одну ніч, змарніле обличчя; його щоки позападали; в очах тьмяне оліїсте світло, як у мерущому каганці.

— Мені боляче,— смиренно каже невидиме створіння.

— Нічого, потерпи,— несвідомо озивається інший.

Мовчанка. Авіатор скрикує:

— По обидва боки священики намагалися перекричати одні одних.

— Це що таке? — здивовано питає зуав.

— Та в тебе що, нема клепки, сіромо? — гукає стрілець, поранений у руку; вона прив'язана до тіла: він на хвилю відводить очі від своєї скам'янілої долоні й дивиться на авіатора.

Авіатор дивиться розгублено і намагається переказати таємниче видиво, що його всюди переслідує:

— З височини, з неба, знаєте, небагато побачиш. Поля — квадратики, села — купки; шляхи здаються біленькими ниточками. Бачиш іще якісь довгі рівчачки; вони ніби надряпані вістрям шпильки на дрібному піску. Мережа, що обрамлює рівнину хвилястими рисками,— то шанці.