Читати книгу - "Наосліп, Ерін Кас"

Софія

Хворіти вдома набагато приємніше, ніж у гуртожитку. Та й взагалі, зайвий тиждень відпочити від занять і постійного недосипу хочеться кожному. А якби ще й нічого не боліло, було б просто чудово. Та погані сторони в цьому теж є: програму доведеться наздоганяти і я страшенно скучила за подругами. А ще… Мені дуже сильно хочеться побачити Олександра. Після нашої дивної ночі ми не бачились, і телефонував він всього один раз. Не скажу, що ця розмова була неприємною, але відчувалося, що чоловік зайнятий.

Мені все ж довелося сходити з мамою до поліклініки, щоб потім можна було взяти довідку, та й про відвідування приватної клініки я змовчала, бо тоді довелось би розповісти про Сашу. Сказати, що він не виходив мені з голови цілий тиждень — нічого не сказати. Я постійно повертаюсь думками до нашої розмови і його відвертостей. Дівчата знають тільки те, що він відвіз мене додому. Подальші події вечора залишаться тільки між нами. Я не знаю, які у нього наміри й думки щодо мене, і навряд чи насмілюсь спитати, та поцілунок штовхає на дуже романтичні думки.

Мабуть, кожній дівчині подобається, коли чоловік бере все у свої руки. Коли робить перший крок, запрошує на побачення. Олександр дорослий чоловік і, гадаю, робитиме він усе тільки за своїм бажанням. Якщо я йому і справді подобаюсь, то ми обов'язково побачимося ще, а якщо ні, він не примушуватиме себе спілкуватись зі мною. Не знаю, чи можливі романтичні стосунки між нами, чи могли б ми зустрічатися, але ті відчуття поряд з ним… Вони не схожі на будь-які інші. Я ніколи не відчувала чогось подібного. Хоча, що я можу знати про стосунки, якщо у мене всього був один хлопець? Можна сказати, що досвіду в любовних справах я не маю. А той, що маю…. Краще б не мала.

Неділя для мене завжди вважається чимось особливим. Ще зі шкільних років вона не схожа на інші дні тижня. Мама завжди готувала купу смакоти нам з татом і збирала мене до школи. Прасувала речі на тиждень й вішала їх у шафу. Я вчила уроки, а ввечері ми ласували якоюсь смачною випічкою і пили чай всі разом. Сьогодні теж не виключення. Але тепер мама готує мені смаколики до гуртожитку і чай ми п'ємо всі разом вдень.

— Доню, наче твій телефон? — каже мама, прислухаючись.

— Кричить на всю кімнату, — підтверджує тато, намащуючи джемом черговий млинець.

Зриваюся з місця, здивувавши батьків, і мчу до своєї кімнати. Сьогодні останній день мого очікування. Вирішила, якщо Саша не зателефонує, я сама наберу його ввечері. Яке ж моє щастя, коли бачу його номер на екрані! Готова стрибати й літати по кімнаті!

— Привіт, — усмішка розтягується на обличчі, а серце видає найдивовижнішу симфонію у світі.

— Привіт, маленька, — говорить він, а я млію від цих слів. — Як справи?

— Все добре. А в тебе?

— Непогано. Чим займаєшся?

— Пила чай, а взагалі, збираюсь до гуртожитку.

— Як? Ти ж хворієш.

— Вже все гаразд, готова до навчання та зустрічі з подругами.

— Ключові слова «зустріч з подругами»? Вино й танці в клубі до ранку?

— О, ні. Мені знаєш скільки наздоганяти потрібно? Клуб скасовується надовго.

— Коли їдеш?

— О четвертій маршрутка.

— Я тебе заберу.

— Краще не потрібно, — гублюся від його пропозиції. Хоча, він стверджував, а не запитував.

— Чому? — дивується він.

— Ну, мене завжди на зупинку проводжає мама. Це буде якось дивно, якщо на зупинці з’явишся ти і… Мені доведеться вас познайомити.

— Софіє, ти, як мала дитина, — хмикає, розвеселившись. — За кого ти мене вважаєш?

— Е… Я не розумію, про що ти.

— Я заберу тебе о четвертій біля двору. А мамі… Придумай щось. Скажи, що я знайомий, або скажи правду.

— Яку? — затамовую подих.

— Що я брат Лії.

Блін, точно! Де моя голова? Яка ж іще може бути правда? Ми ж не говорили про стосунки, і він нічого мені не обіцяв. А я, мрійниця, нафантазувала собі такого, що аж смішно. У моїх дівчачих мріях я вже обираю білу сукню. Мабуть, у всіх дівчат є такі таємні бажання чи навіть нездійсненні мрії про білу сукню й гарного хлопця поруч.

— Ти тут? — вириває з роздумів.

— Так, просто задумалась. А в тебе хіба немає своїх важливих справ?

— Софі, я приїду о четвертій. Якщо надумаєш втекти, сам зайду до двору й поговорю з батьками.

— Не втечу. Чекатиму на тебе.

— Що?

— Не втечу, — повторюю голосніше.

— Це я почув, — чекає на продовження.

— Чекатиму на тебе, — доводиться повторити. — Будь обережним.

— Буду, — відповідає не відразу й вимикається.

От дурепа! Ну, просто майстриня говорити різні нісенітниці. От навіщо я йому це сказала? Що він подумає? Просто у нас в сім’ї та заведено, і це прохання само якось зірвалося з губ. Дивлюсь на годинника, мені лишається година на збори. Всього лише година! Так! Де мій зелений новий светр? Спортивний костюм змінюється на чорні джинси й светр. Волосся, зібране у хвіст, розпускається й вирівнюється. Макіяж? Обов’язково! Ретельно наношу макіяж, обираю нюдову помаду, бо хочу, щоб все виглядало природно. Користуюся трохи парфумами й поспішаю до мами.

— Мам, на зупинку не йдемо. Мене відвезуть.

— Хто? — розвертається до мене й очі округлюються. — Оце так! Ти як на свято зібралася? До кого?

— Ні до кого, — говорю спокійно, наскільки це можливо, і знизую плечима. — Просто вирішила так одягтись. Нормально? — питаю маму, а вона стримує усмішку.

— Ти не відповіла. Хто відвезе?

— Брат Лії.

— Ти ж наче казала, що він живе в Дніпрі. Він за тобою особисто приїде?

— Е… Так, в Дніпрі. Просто… Мабуть, Лія попросила мене забрати, бо хвилюється через мою хворобу.

— Он як? Яка чудова в тебе подруга!

— Так, чудова, — усміхаюся й повертаюсь до своєї кімнати. Моя мама ще краще за Степанівну володіє рентгеном. Бачить мене наскрізь, тому волію уникати її розпитувань.

Сидіти й спостерігати за стрілкою годинника ще те задоволення. Можна декілька разів заснути й прокинутися. Зараз згадується та ніч, що ми провели разом. Смішно звучить, бо ми просто говорили, а потім спали напівсидячи. Не знаю, як у Саші, а в мене довго боліла шия від незручного положення. Він тоді був таким милим уві сні, що при згадці на моєму обличчі з’являється усмішка.