Читати книгу - "Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це була маленька медична кімната, в якій пахло сумішшю смоли, солі, ароматичної олії та іржавого металу від пролитої крові.
За невеликим столом, без паперів і лампадки, напевно, господар ще не прийшов, стояла велика залізна клітка. У такій можна було б тримати тигра або лігра. Для лева вона була б уже замалою.
Однак у клітці, накритий білим простирадлом, сиділа людина з залізним ланцюгом навколо ноги. Його голова була нахилена, лоб спирався на коліна.
Це точно був чоловік.
— Подивіться, скільки крові! — прохрипіла леді Лавінія й поклала руку собі на горло.
Містер Едвард насупився, оглядаючись. Уся підлога від столу до клітки була вкрита кривавою доріжкою.
Леді Лавінія, підібравши спідницю і переступаючи на кінчиках пальців, перескакувала з одного чистого клаптика на інший.
— Ви збираєтеся зняти простирадло? — раптом усвідомив Едвард, поступово наближаючись до неї.
Лавінія зі страхом кивнула. Вона бачила багато тіл у різних станах, але жодне з них не було таким дивним, у певному сенсі позуючим.
— Дозвольте, я, — Едвард підійшов ближче, теж стоячи на носочках. Він взяв леді Лавінію за руку. — Я задумався й не встиг зайти першим.
— Про що ви задумалися? — примружилася вона. — У нас із вами важливе розслідування, а ви задумалися? — Лавінія вигнула брову.
— Так, думав про те, куди ви могли покласти свою шпильку.
— Я ж сказала, що в кишеню сукні! — розсердилася вона.
— Спеціально розпустили волосся, щоб покласти шпильку в кишеню?! — Відповідний тон містера Ллевелліна теж був підвищеним, а погляд — прищуреним.
— Волосся? — Лавінія провела рукою по прядці. — А що з волоссям?..
— Розпущене.
— І що? — Вона уставилася на Едварда нетямущим поглядом.
— Чому ви не зібрали волосся? Як ви будете оглядати тіло?
— А… Хм… — Вона розгублено похитала головою. — Я не подумала.
— От. Тоді йдіть і подивіться на он ті баночки, — він узяв її за плечі й обережно повернув.
За столом була не тільки клітка з тілом, але й багато полиць, заставлених скляними баночками з різними речами, що плавали в них: від маринованого чайного гриба до чогось, що стрімко засипало очі.
Це була каюта корабельного лікаря, але, схоже, він не встиг її облаштувати.
Лавінія порпалася в столі та на поличках. Дійшла до шафки, яка стояла зліва від столу, ближче до дверей.
Ще одна самотня маска з дзьобом, на щастя, цього разу без людини.
— Хто помер першим? Лікар чи ця людина? — Едвард просунув руку крізь ґрати клітки й стягнув тканину з голови. — Його тіло виглядає менш розкладеним, ніж те, що в трюмі.
— Річ не в цьому, — Лавінія помахала невеликою коричневою баночкою з щільного скла в руці. — Його забальзамували.
— Що зробили? — здивувався Едвард.
— Забальзамували. Бачите? — Лавінія підійшла ближче. — Зробили швидко й не дуже вміло, ніс відвалився, ось він унизу.
Едвард заглянув на коліна трупа й відсахнувся:
— Фу, — він прикрив рот рукою. — Видовище, м'яко кажучи, жахливе.
— Висохлі хрящі, залишки крові, оголена плоть тут і там. Де ж травма? Ви можете його розігнути? — попросила Лавінія.
— Це труп. Він холодний. Що я маю розігнути? — він склав руки на грудях.
— Труп, — Лавінія заглянула йому в очі.
Броня містера Едварда одразу була пробита. Він опустив руки й, зітхнувши, повернувся до клітки:
— А може, не варто?
— Будь ласка! — Лавінія благально склала руки й затріпотіла віями. — Прошу… — прошепотіла вона.
Містер Едвард зняв камзол, залишивши його на спинці стільця, закотив рукави й спробував змінити позу трупа, долаючи відразу й втому. Піт виступив на його лобі й скронях, скочуючись в очі.
— Вийшло, — промучившись деякий час, пропихтів він.
— Ви мій герой! — Лавінія дістала з його камзола білу хустинку й кілька разів приклала її до його лоба, охолоджуючи піт.
— Рана на шиї, — зніяковівши й вихоплюючи в Лавінії хустинку, прошепотів він, відвертаючи від неї своє обличчя.
— Довга глибока рана, нанесена чимось гострим, але не рівним. Не ніж. Краї рвані.
— Це боцман? — Одягаючись і відсторонившись, містер Едвард застібав ґудзики на манжетах.
— Це помічник кока.
— А, точно-точно… Кому він міг знадобитися?
— Тому, хто сховав цибулину золотистої лілії в мішок. Тому, хто хотів сховати кінці у воду. Але цей хтось не знав, що я бачила стільки вистав із розтином трупів, що легко визначу отруту.
— Вистави?!! — Містер Едвард застиг у здивуванні. — То ви самостійно не оглядали тіла раніше?!
— Чому ви ставите це питання зараз? Я вже показала свою майстерність, тож до чого ці причіпки? — Лавінія стиснула руки в кулаки й уперла їх у боки. — Краще б запитали, чи отруєний цей труп.
— Ви вперше провели розтин на містері Роні?!
— Труп не отруєний.
Лавінія дивилася в стелю, склавши губи трубочкою, а Едвард дивився на неї з роздутими ніздрями.
— Леді Фейрфекс! — У його голосі чулася загроза.
— Технічно — ні, — швидко промовила вона. — Містера Рона вже було розкрито до нашого огляду.
— І як, співпрацюючи з вами, не втратити свідомість?!
У кімнаті було багато різних предметів, що стосувалися лікування, але жодних прямих доказів щодо трупа.
Шкіра на нозі померлого була трохи потерта кайданами, але більших травм, ніж усихання й розкладання, метал не завдав. Його стопа все ще не змогла б звільнитися через великий розтоптаний розмір. Тож навіть якби його привид хотів утекти, він точно не міг би.
Однак було дещо цікаве.
Зовні клітки, біля не прикованої ноги, у кутку кімнати, темному й непомітному, стояла складана парасолька.
Це була рожева паперова парасолька з білим колом, в якому був зображений квітучий вишневий цвіт. У неї була тонка бамбукова ручка, і вона була легкою.
— Жаном вагаса, — сказала Лавінія.
Едвард не розуміючи розглядав парасольку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder», після закриття браузера.