Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— П’ятнадцять, так? Ну-ну, — хмикає Фелікс, ніби не зовсім вірить, і, продовжуючи впевнено крокувати, додав: — Наступного разу занотуємо, щоб не було плутанини.

Я пирхаю, але його сарказм тільки підбурює мене.

— Ти все одно нічого не доведеш, — відповідаю, повертаючи голову так, щоб не бачити його самовдоволене обличчя. — Я контролюю ситуацію.

— Це я зрозумів, коли ти ледь не затоптала мою ногу під час танців, — він знову сміється, і я відчуваю, як його плечі здригаються під моїми руками.

— Так, звісно, бо хтось не вміє відчувати ритм, — парую я, намагаючись приховати усмішку.

Він м’яко сміється, і це м’якість настільки нехарактерна для нього, що я не можу не здивуватися. Як не дивно, у цю хвилину він мені здається трохи іншим — легшим, теплішим. Можливо, це шампанське?

Ми підходимо до дороги, і Фелікс обережно опускає мене на землю. Як тільки мої ноги торкнулися землі, я відчула легку нестачу його підтримки, як ніби за ці кілька хвилин звикла до того, що можу спокійно покластися на його силу. Фелікс обернувся і хитро посміхнувся, витираючи невидимий піт з чола.

— Ох, ну що ж, знову на власних двох, — каже він, витягаючи з кишені телефон. — Тепер залишилося зловити таксі або тверезого водія. Хоча, після того, як я тебе доніс, мені, мабуть, належить якийсь бонус.

Я стримую сміх і зиркаю на нього.

— Бонус за що? За те, що ти мене всього кілька метрів протягнув? Та навіть не мрій.

Фелікс підняв руки, вдаючи розчарування.

— Добре, добре, пані. Не знав, що ти така сувора.

Ми нарешті ловимо таксі, і, коли я сідаю в салон, Фелікс знову дивиться на мене так, ніби в його голові вже визрів якийсь новий план. Коли ми під’їжджаємо до мого провулка, я розгублено озираюсь на Фелікса, який мовчки виходить, обійшовши машину, щоб відкрити мені двері. Думала, ми попрямуємо в ресторан або бар — продовжимо вечір, як годиться після шампанського і сміху. Але він впевнено виводить мене просто до дверей моєї пекарні, і я відчуваю себе наче спечений кекс, який хтось забув вийняти з форми — трішки спантеличена й ніби прихоплена зненацька.

Фелікс мимоволі помічає мій здивований вираз і, не втрачаючи ані крихти самовпевненості, кидає мені хитру усмішку, наче знає секрет, якого я не відаю.

— Готуйся в неділю, — промовляє він, нахиляючись трохи ближче.

— До чого? — здивовано питаю я, моргаючи.

— До нашого побачення.

Я чую ці слова і ледь не прикушую язик, як буває, коли необережно пробуєш гарячий десерт.

— Вибач? Що? — мій голос вилазить трохи вищим, ніж хотілося б.

— Бажання, пам’ятаєш? Ти винна мені бажання. І я хочу побачення, — його погляд пронизливий і одночасно грайливий.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. І в тебе, якщо що, немає вибору.

— А якщо в мене інші плани?

— Я підозрюю, що ці плани зміняться.

— Ну ти й... — запинаюсь, намагаючись придумати щось гостре у відповідь.

— Неймовірно харизматичний? Найгарніший чоловік у цьому світі? — Фелікс нахиляється ще ближче, з виглядом абсолютної впевненості.

Я скептично зводжу брови.

— Знаєш, твоє его вимагає окремої кімнати.

Фелікс сміється, і його сміх віддається теплом у нічному повітрі.

— Може, і так. Але в цьому є й твоя заслуга, Ясмін. Чомусь у твоїй присутності воно тільки зростає.

Я фиркаю і хитаю головою.

— Ти справді нестерпний, знаєш? — кидаю йому, ніби невимушено, але помічаю, як відчуваю легкий рум'янець на щоках.

Чоловік не відводить погляду, і на його обличчі майорить знайома усмішка, ніби він точно знає, що я погоджусь, навіть якщо ще цього не усвідомлюю.

— Звісно, я нестерпний, — відповідає, підморгуючи. — Вже скучила, правда?

Цей зухвалий вираз на обличчі відразу ж змушує мене здригнутися від сміху.

— О, так, звісно, — відказую я з іронією, зітхаючи. — Мрію про ці моменти. Мабуть, напишу про них у щоденнику.

Фелікс неочікувано сміється, а потім він раптово стає серйознішим, його очі знову зустрічаються з моїми.

— Тільки чесно, Ясмін, — тихо говорить він. — Не можеш заперечити, що ти хоч трохи… захопилася мною?

Я розгублено замовкаю, намагаючись придумати саркастичну відповідь, але він знову нахиляється ближче, вивчаючи моє обличчя з тією ж спокусливою усмішкою. І в цей момент усвідомлюю, що не можу стримати тепла, яке розливається по тілу.

— Захопилась? — повільно питаю, витримуючи паузу, наче ще роздумую. — Можливо, на нуль цілих одну тисячну.

Фелікс виглядає задоволеним, його усмішка стає ширшою.

— Тоді це перший крок. А тепер побачимо, куди він нас приведе.

— Ти так впевнений, що я буду робити ці кроки з тобою?

— Абсолютно впевнений, — відповідає він, роблячи ще крок уперед, а я інстинктивно відступаю, щоб зберегти хоч трохи простору між нами.

— До зустрічі, Ясмін, — він м’яко вимовляє, ніби вкладає в нього нотки якоїсь особливої приязні.

Я мовчки киваю, спостерігаючи, як він віддаляється. Повільно заходжу до пекарні, все ще подумки смакуючи цю коротку розмову. Нічна тиша обволікає приміщення, і тепер тут затишно, спокійно — лише аромат кориці та легка підсвітка від нічника. Йду на другий поверх, де моє ліжко манить після довгого вечора. Але здивування прокочується всередині, як хвиля, коли я бачу свій кулінарний щоденник, що лежить на тумбочці. Упевнена, що востаннє залишила його в шафі — там, де він завжди лежить. Невже я так забігалася, що почала забуватися?