Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Наче й не дуже далеко, якихось п'ять-шість кілометрів, але поки я дістався до села, схід уже рожевів. Проте, незважаючи на ранній час, Комишанка не спала… У тому сенсі, що дозор мене перехопив ще метрів за двісті від крайніх хат.

— Стій! Хто такий? — пролунав грізний окрик, і з придорожніх кущів вискочили троє селян, озброєних вилами.

Від несподіванки рука мимоволі сіпнулася до пояса, шукаючи меч.

— Не сіпайся, якщо не хочеш вилами в черево отримати!

— Ви завжди так гостей зустрічаєте? — посміхнувся, згадавши перший раз. Тоді селяни так само дивилися недовірливо і зброєю погрожували.

— Ні, — відповів той же чоловік. — Тільки чужинців.

— Стривай, дядьку Карпе, — озвався котрийсь з молодших. — Це ж Степан. Зять нашого старости... Ну, той витязь, що від купецького обозу відстав. Це ж він учора Зорицю прислав, попередити нас. Що лицарі Ведмежий Кут спалили.

— Я і є... Не признали?

— Схожий, — кивнув старший. — Тільки навіщо ти кнехтом вирядився?

— Довга розмова... А якщо цікаво, то ведіть до Гліба Мстиславовича. Йому все докладно розповім. Та й ви, заодно, послухаєте.

— Не можна нам. Ми в дозорі, — поважно заявив селянин. — Сам же щодо германців попередив. Ось і виглядаємо.

— Та гаразд? — посміхнувся я. — Думаєте, вони по одному в село пробиратися будуть? Як конокради?

— То не нам судити, — насупився один із стражників. — Сказано дивитись, от і дивимося.

— Ну як хочете. Гліба Мстиславича де шукати?

— Якщо на той бік річки не пішов, то вдома має бути, — знизав плечима старший дозору.

— Добро…

Староста знайшовся на подвір’ї. Сидів на призьбі і димів тютюном. Ну, чи тим зіллям, яке тут вживають замість нього.

— Степан?! — підвівся назустріч. — Ти чому сам? А де інквізитори?

— Загинули… — виклав я найголовнішу новину. — Пити дай… Розказувати багато та довго. А горло зовсім пересохло.

Зориця наче за дверима чекала. Я й договорити не встиг, як вона вискочила з хати зі жбаном у руках. І завмерла за крок, щасливо посміхаючись.

— Живий.

— Та куди я подінусь? Дякую… — однією рукою обійняв дружину за плечі, злегка притиснувши до себе. А другою перейняв жбан і жадібно припав до шийки.

— Потім намилуєтеся, — насупився староста. — Розповідай вже…

— Дякую… — повторив, повертаючи практично порожній жбан Зориці і сідаючи на призьбу. — Так… Новин багато. І добрих мало… Утікати треба, Глібе Мстиславовичу. Всім селом. Сьогодні навряд чи, а от уночі чи до завтрашнього ранку мечоносці точно по ваші душі заявляться.

— Бережіть нас Сестри... — зробив якийсь не зовсім зрозумілий жест, на кшталт хресного знамення, староста. — А подробиці?

— Мечоносці спалили Ведмежий Кут і вирізали всіх жителів... — глянув на Зорицю. — Ну… це ти знаєш. Тільки з десяток дітлахів залишився живим. Цих німчура з собою забрала… Та дівок кількох. Обоз я вистежив… та вони й не ховалися особливо. Впевнені у собі були. Це комтурія герра Фрейбурга.

— От же сука… — сплюнув староста. – А на свято весняного сонцестояння соловієм заливався, говорячи, що між сусідами не повинно бути ворожнечі і у вічному мирі присягав. Щоб він здох, падлюка!

— Вже… — кивнув я. — Толком не знаю, що та як там було, так що в подробицях не розкажу, але на табір мечоносців напало чудовисько. І всіх до одного порвало на шматки. Ніхто не вижив.

— Та гаразд? — недовірливо глянув на мене Гліб Мстиславович. — Звідки воно там узялося?

— Про що не знаю, про те не знаю… — знизав я плечима. — Якщо цікаво, то при нагоді у Добрині запитаєш. Але, що з комтурії Фрейбурга жоден кнехт не вцілів — це на власні очі бачив.

— Яка хороша новина. А ти кажеш...

— Не поспішай, — зупинив я старосту. — Ця хороша... Далі — гірше. Коли з мечоносцями було покінчено, якраз загін інквізиторів наспів... І, поки оглядалися, самі потрапили у засідку. Вже не знаю, як воно так усе разом зійшлося, але одночасно з ними і мечоносці там же опинилися. Багато… дуже багато. Комтурії три, не менше. Вісім лицарів. Наші навіть за зброю схопитися не встигли, як кнехти їх з арбалетів поклали. Один тільки Добриня якийсь час відбивався, та й його здолали. У полон взяли.

— Щоб їм у пеклі всім горіти, триклятим... — скреготнув староста зубами. — А ти сам як уцілів?

— Випадково… — не став я заглиблюватися. — Не про мене розмова... Загалом, герри вирішили повернутися до села Фрейбурга — Зонентаг, здається, називається? Не запам'ятав. Не суть... І там Добриню допитати, а потім стратити.

Відчувши, що починаю сипіти, я знову потягнувся за квасом.

— Та не мордуй ти! — гаркнув староста, ледве стримуючись, щоб не вихопити з моїх рук жбан.

– Втік Добриня, — кинув я коротко, між ковтками.

— Як?

— Я допоміг... Не відволікай, Глібе Мстиславовичу. Неважливо. Про це якось пізніше поговоримо. За святковим столом. Нині важливіші справи є. А часу не надто багато лишилося.