Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

— На сьогодні з мене досить, ми там вже були. Уже достатньо пізно, тож думаю буду повертатися до будинку.

— Гаразд. Тоді побачимось пізніше, — я бачила як очі Стіва кидали блискавки в мого друга, як той віддалявся від нас. Не розумію, що йому так не сподобалось в ньому. Він добрий хлопець, і на противагу декому не намагається насміхатися наді мною весь час.

 Решту шляху додому ми не промовили жодного слова один одному, лиш автоматично рухались по вже знайомих стежках. Але з наближенням мого готельного номеру, я все з більшим нерозумінням почала поглядати на Стіва, так як ми вже майже дійшли, а він і не збирався змінювати маршруту.

— Ти мешкаєш десь поблизу? — Сказала я не витримавши цікавості.

— Відразу після тебе, — відповів він. І в моїй голові швидко почали ходити шестерні, намагаючись скласти всі факти до купи.

— ТИ МІЙ СУСІД?! — Скрикнула я.

— Так, але можна трішки тихіше, мій сонний мозок не готовий до таких децибелів звуку.

— Ой, вибач, я просто трохи здивована. Ми стільки часу проводили разом і щоб навіть не знали що живемо поруч..

— Тут потрібно використати маленьку поправочку, — зупинив він мене, — Ти не знала.

— Ти хочеш сказати, що весь цей час знав, що я живу поряд? — Запитала я з не розумінням і трохи злістю.

— Ні, не весь час. Я сам дізнався лиш нещодавно, просто трохи раніше за тебе.

— Міг би і сказати. — Відповіла я дещо ображено.

— І цікаво для чого тобі була потрібна б така інформація?

— Не знаю. Можливо б використала це для декількох жартів над тобою, - він дещо здивовано звів брови на мене, — А що? Не тільки ж тобі весь час користуватись можливістю.

— Тоді мені варто почати жалкувати, що розповів тобі?

— Думаю вже занадто пізно.

— Ох, гаразд. На наступний раз буду спершу обдумувати, що тобі говорю. —  Сказав він сміючись, на що я легко штурхнула його в бік. — Я ледве не впав. —  Відповів він ображеним голосом.

— Я в це не вірю. З моїми силами, я тебе ледве на дюйм здвинула.

— Не варто оцінювати, тільки по зовнішньому вигляду. Я можу бути достатньо слабким.

— Ага, сказала мені гора м’язів.

— О, то тепер я гора м’язів? Дякую я приймаю цей комплімент.

—  Не варто так радіти, це лиш слова, що випадково вийшли з мого рота.

— О, не хвилюйся. Тепер вже переграєш ти. І я не повірю жодному твоєму виправданню, що прозвучить наступним. — Це була безвихідна ситуація, тому я вирішила закінчити на цьому. Решту шляху ми пройшли в тиші, я дивилася перед собою заглиблена в думки. Все частіше в голові з’являлася тривога, а що мені робити далі, коли все це райське життя закінчиться? Мабуть варто було б вже шукати роботу. Але на щастя голос Стіва вивів мене з думок.

— Ей, Стейсі, ти взагалі чула що я сказав? — Сказав він дещо схвильованим голосом.

— Ой, вибач. Трохи задумалась.

— Знаєш твоє обличчя виглядало достатньо стривоженим.

— Не бери до голови. Все тоді до зустрічі. — Сказала я швидко віддаляючись до будинку, та зі швидкістю Флеша я знайшла ключі в сумочці і відкривши двері, зачинила їх за собою, лиш після цього нарешті відчула себе в емоційній безпеці. Я не любила коли хоча б хтось міг розгадати мої емоції, тож надавала перевагу проживати їх на самоті.

 Наступних декілька днів ми з Стівом майже не перетинались. Коли я приходила в їдальню або він вже йшов, або все було навпаки і йшла я. Я проводила більшість часу біля води намагаючись привести думки до порядку, та зрозуміти в якому напрямку рухатись далі. Навіть почала шукати роботу, декілька годин на день я прогортувала сайти з вакансіями, але там не було чогось, щоб зачепило мій погляд. Це були декілька напружених днів, навіть з Джені я не бачилась, а лиш листувалась по телефону. В четвер всетаки вирішила, що варто піти прогулятися і настільки довго наскільки буде потрібно. Вважаю що без цього я б вже просто здуріла. Була сьома вечора, сонце почало сідати, я йшла біля океану, де вже майже не було людей, всі вже розійшлись по своїм справам, тож я могла залишитись на одинці з думками та з звуками хвиль. Вони завжди мене заспокоювали. Скільки себе пам’ятаю я завжди раділи як вперше їхавши на море чи на озеро. В дитинстві ми кожного літа їздили майже на тиждень до моря, весело проводили там час. Купуючи все що хотіли, відвідуючи крамниці і кафе, де завжди було повно відвідувачів. Одного разу я майже загубилась, я була ще зовсім дитиною і помітила подружню пару, що була одягнена абсолютно ідентично до моїх батьків, я вже пішла за ними, але в останній момент мене відгукнули і я повернулась назад. Я завжди брала на себе ініціативу змушувати всіх плавати зі мною. Я б могла це робити й наодинці, але так було не цікаво. Найбільшою моєю радістю коли вечоріло і хвилі ставали більшими було ловити їх, інколи траплялося так, що хвиля накривала повністю, але після цього завжди було багато сміху. Відійшовши достатньо далеко від зазвичай відвідуваних мною місць, я сіла на пісок, залишаючи взуття поряд, обхопила руками коліна і почали споглядати за тим як сонце повільно ховалось за хмарами і зникало з горизонту. Мої думки обхопила ностальгія, тож я й не помітила як гарячі сльози почали котитися моїми щоками. Колись все здавалося в сотні разів простіше. Не потрібно було думати а що ж буде завтра, не було постійних хвилювань за гроші, чи достатньо їх на всі твої потреби, найбільшою тривогою було пропустити серію улюбленого мультфільму повертаючись зі школи, ще й коли доставляли додаткові заняття. Одна думка заміняла іншу, я була у відчаї, плакала сидячи на березі океану, і найбільше що заспокоювало це те, що мене ніхто не бачить.