Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Вона взяла з легкої руки Проктора пляшку, яку, захоплений усією цією історією, шкіпер тримав між колін, і налила половину бляшаної кварти, доливши води. Я подякував, зауваживши, що не хворий від виснаження.

— А все-ж, — зауважила вона критичним тоном, який означав, що моє становище вимагає обряду. — І вам буде краще.

Я випив скільки міг.

— О, це не по-нашому! — сказав Проктор, перекидаючи залишок у рот.

Поки там що я розгледів дівчину. Вона була темноволоса, невеликого зросту, міцної, але нервової, трепетної статури, що слід розуміти зважаючи на поривчасті рухи. Коли вона посміхалася, то нагадувала сніжок у троянді. У неї були маленькі засмаглі руки й босі тонкі ноги, — ховаючись під пеленою спідниці вони скидалися на якихось живих істот, адже дівчина раз у раз тупцювала або схрещувала їх, ворушачи пальцями. Я помітив також, як поглядає на неї Тоббоган. Це був виразний погляд закоханого у божество, котре з поблажливості навчилося приносити віскі і вдавати, що йому болить око. Тоббоган був серйозний чоловік з правильним мужнім обличчям задумливого складу. Його рухи дещо суперечили його зовнішності, так, наприклад, він робив жести до себе, а не від себе, і коли сидів, то зазвичай обхоплював коліна руками. Узагалі він справляв враження якогось відлюдька. Чотири матроси «Нирка» були літніми людьми господарської та тихої поведінки, у вільний час один з них кришив листовий тютюн або пришивав до куртки відірваний комірець; інший писав листа, третій створював у широкій пляшці краєвид з піску і стружок, орудуючи, як японець, найтоншими паличками. П’ятий, молодший за них і жвавіший за решту, часто грав у карти сам з собою, марно спокушаючи інших узяти невитратну участь. Його звали Больт. Я все це помітив, оскільки провів на шхуні три дні, і мій перший день скінчився глибоким сном раптової втоми. Мені відвели ліжко в кубрику. Після віскі я перекусив вареною солониною і заснув, розплющивши очі, коли вже над столом розгойдувалася запалена лампа.

Поки я курив і думав, прийшов Тоббоган. Він звернувся до мене, сказавши, що Проктор просить мене зайти до нього в каюту, коли я в доброму гуморі. Я вийшов. Під ніч хвилювання відчутно посилилося. Шхуна, прилягаючи з розмаху, поскрипувала на перевалах. Зійшовши через тісний люк стрімкими сходами, я пройшов за Тоббоганом в каюту Проктора. Це було чисте приміщення суворого штибу і таке невеличке, що між столом і ліжком умістився тільки мат для витирання ніг. Каюта була напахана куревом.

Тоббоган вийшов зі мною, потім відкрив двері і зник, мабуть, у своїх справах, адже десь поблизу зав’язалася його розмова з Дезі. Ледь увійшовши, я зрозумів, що Прокторові потрібен співрозмовник: на столі був нарізаний, на охайній тарілці, копчений язик, і стояла пляшка. Шкіпер не обдурив мене тим, що почав з торгівлі, сказавши: «Ви часом не чули про бавовняне насіння?» Далі Проктор перейшов до найцікавішого: розмови про мою історію. Тепер він висловлювався пильніше, ніж вранці, розраховуючи, вочевидь, на належну оцінку з мого боку.

— Нам треба домовитися, — сказав Проктор, — як діяти проти капітана Ґеза. Я — свідок, я підібрав вас, і хоча це сталося єдиний раз в моєму житті, один такий випадок вартий багатьох інших. Мої люди теж будуть свідками. Як ви казали, «Та, що біжить по хвилях» іде в Гель-Г’ю, і невдовзі вам доведеться зустрітися з негідником. Не думаю, щоб він змінив курс, якщо навіть, протверезівши, злякається. У нього немає підстав думати, що ви потрапите на мою шхуну. У такому разі слід домовитися, що ви дасте мені знати, якщо розгляд справи відбудеться, коли «Нирок» вже покине Гель-Г’ю. Це кримінальна справа.

Він заходився міркувати вголос, вилічуючи дні, і що з цього нічого не вийшло, бо важко врахувати несподіванки, я запропонував йому говорити про це в Гель-Г’ю.

— Ну от, це ще краще, — сказав Проктор. — Але ви повинні знати, що я на вашому боці, тому що це нечувано. Бувало, що людей кидали за борт, але не висаджували, принаймні — як на сушу — за сто миль від берега. Будьте впевнені, що ваша історія прогримить всюди, де розпускають вітрила і кидають якір. Ґез — пропаща людина, я кажу правду. Він збожеволів, якщо зміг так учинити. Однак нам слід тепер випити, без чого порятунок буде неповний. Тепер ви — як новонароджений і вас треба охрестити, як велить морський звичай. Дивуюся вам, — зауважив він, наливаючи у склянки. — Я здивований, що ви такі спокійні. Присягаюсь, у мене склалося враження, що ви підіймається на «Нирок», як у власне помешкання! Добре мати міцні нерви. А то…

Він поставив склянку й засвітив очима на мене.

— Слухаю вас, — сказав я. — Не бійтеся говорити, про що вам буде завгодно.

— Ви бачили дівчину, — мовив Проктор. — Звичайно, не можна подумати нічого, за що… Одне слово, треба сказати, що жінка на вітрильному судні — виняткове явище. Я це знаю.

Він не зніяковів і, як я правильно зрозумів, вважав, що хоч-не-хоч, а слід порушити це питання після історії з компанією Ґеза. Тому я відповів негайно:

— Славна дівчина. Це, бува, не ваша донька?

— Майже донька, коли вона не комизиться, — сказав Проктор. — Моя небога. Самі розумієте, тягати дівчину на шхуні — це означає крутити на два стерна, але тут вона не одна. Крім того, у неї чарівна вдача. Тоббоган за одну копійку отримав капітал, так можна сказати про них; і мене, розумієте, дратує, що вони, як не крути, поберуться рано чи пізно; на це нема ради.

Я запитав, чому йому не подобається Тоббоган.

— Я сам себе питав, — відказав Проктор, — і вибачте за відвертість у сімейних справах, для вас, звичайно, нудних… Але іноді… хм… хочеться поговорити. Так, я себе запитував і дратувався. Правильної відповіді не даси. Відверто кажучи, мені огидно, що він ходить навколо неї як глухий і сліпий, а якщо вона скаже: «Тоббогане, залізь на щоглу і спустися головою вниз», то він це зробить негайно в будь-яку погоду. По-моєму, потрібен їй інший чоловік. Це між іншим, а все хай іде як іде.

Досі ром у пляшці став на рівні ярлика, і через це здавалося, що хитавиця посилилася. Я рухався разом зі стільцем і каютою, як на гойдалці, іноді розставляючи ноги, щоб не згорнутися в порожнечу. Раптом двері відкрилася, пропустивши Дезі, яка, здавалося, впала до нас крізь нахилену до мене стіну, але, спіймавши рукою стіл, зупинилася в