Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

гарячою водою. Яринка зраділа можливості помитися, але від допомоги служниць відмовилася. Поки вона милася, жінки принесли їй чистий одяг. Дівчина вдягла сорочку з білого і тонкого полотна довжиною до колін, повагавшись, натягнула шаровари з такої самої тканини, а поверх сорочки вдягла сукню з цупкого шовку насиченого світло-червоного кольору, заткану срібними візерунками. «Так ось чому вони носять шаровари!» – зрозуміла дівчина, тому що сукня від коміра до талії застібалась на застібки, а від талії розходилася і чимось нагадувала довгий, до самих п’ят, каптан із широкими рукавами.

У наметі на Ярину вже чекала вечеря: смажене м’ясо, спечені на маслі коржі з просяного борошна, смачні й ароматні, сир і напій, який нагадував кисле молоко. Дівчина з апетитом поїла, а потім прилягла на подушки. «Годі й збагнути Господні дороги – треба ж мені було зустріти саме Аяза на степовому шляху! Дивно все склалося: я врятувала його, а він мене. Дякую тобі, Боже, що мені вдалося уникнути неволі», – думала Ярина, не сумніваючись, що Аяз неодмінно відвезе її додому. Після ситної вечері її розморило, а шум осіннього вітру заколисував, і вона міцно заснула.

Розділ 12
Обіцянка

«Бо Я знаю ті наміри, які маю щодо вас, говорить Господь, наміри на благо, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію».

Єр. 29: 11

«О ті, які увірували! Не вбивайте самих себе, адже Аллах милостивий до вас».

Священний Коран, сура «Ан-Ніса», аят 29

Після того, як Юзеф повіз Ярину до татар, Марек швидко поїхав гаєм. Жорстокі слова, кинуті йому батьком в обличчя, поранили його тендітну душу. «Я справді нікчемний! – думав він. – Чому я не завадив батькові? Чому я досі боюся його? Чому я поставив свій страх перед ним вище, ніж свою совість?»

Марек усвідомив, що його боязкість і вагання накоїли ще гіршого лиха, ніж батькова ненависть. І тепер нічого виправити не можна! «Мені треба було одразу відпустити її, а не вагатися! Може, повернутися і відібрати її у батька? Але як я підніму на нього руку?! А може, поїхати на Січ чи в зимівник і все розповісти людям? Але тоді батька вб’ють!» – думав Марек, розуміючи, що потрапив у замкнуте коло.

Так він і їхав степом, і з кожним кроком усвідомлював, що відтепер йому доведеться жити з тягарем чужого злочину, тому що він не знайшов у собі сил запобігти йому. І ця ноша буде все життя стискати його, немов тугий нашийник, позбавляючи можливості вільно дихати! «Як мені тепер жити з цим? – питав сам себе Марек. – Я не хочу і не можу нести цей хрест чужого гріха, але мушу нести! Навіщо мені це треба?»

Він зупинився й озирнувся навколо себе – подих осені торкнувся придніпровських гаїв, пофарбувавши листя легкою позолотою. Світ навколо був тихим і безтурботним, немов непорочним, і нещасний Марек гостро усвідомив, що йому не місце в цьому світі, тому що він боягуз і мерзотник. «Я завжди був слабкий духом! Я не маю права жити, – подумав він і одразу вхопився за цю думку: – Тільки смерть позбавить мене від цього гріха!»

Самогубство – це відчай, боягузтво та егоїзм: відчай від того, що людина не довіряє Богу і не вірить у Його милосердя; егоїзм тому, що, позбавляючи себе життя, тікає від рішення своїх труднощів; а боягузтво – це небажання відповідати за свої вчинки хоча б перед самою собою.

Марек чудово усвідомлював, що він боягуз і обрав не найкращий спосіб позбутися відповідальності. Він забув, що Бог насамперед люблячий Батько, а вже потім суворий суддя – Він ніколи не залишає в горі будь-яку людину і не пошле їй зла і мук. І життя – найцінніший дар Бога, який треба берегти та завжди сподіватися на краще.

Напівбожевільний, блукаючий погляд Марека зупинився на двох конях – його власний кінь щипав блідо-зелене листя чагарників, а Промінчик понуро стояв із тугим арканом на шиї. «Якщо твоя хазяйка втратила свободу, то хоч ти будь вільним!» – промовив він, а потім розсідлав обох коней і підхльоснув їх батогом – звільнений Промінчик миттєво поскакав геть, а ось його кінь, відбігши, зупинився, не наважуючись покинути господаря.

Марек зарядив пістоля і приставив його до своєї скроні. У його голові не було більше ніяких думок, не спливали спогади і картини минулого, тільки дивна порожнеча та байдужість. А ще з’явилося очікування чогось такого, що невдовзі принесе йому спокій, немов він після важкої праці вкладеться у м’яку, прохолодну постіль, із нетерпінням передчуваючи нічний сон, тому Марек поспішив натиснути на курок… Гуркіт пострілу розірвав степову тишу, сполохав птахів у верхівках дерев, його кінь став дибки, світ навколо миттєво згас, і Марек, оглушений цим гуркотом, полетів у темну безодню.

Коли Юзеф, повернувшись назад, побачив труп сина, то з переляку спочатку нічого не второпав. Він намагався привести Марека до тями, не звертаючи уваги на прострелену праву скроню, почорнілу від порохової кіптяви й закипілої крові. Але марно – колись покірливі та лагідні очі сина оскліло дивилися на батька, а його тіло з кожною хвилиною ставало все холоднішим і холоднішим.

– Господи! Господи, за що? – закричав Юзеф, нарешті зрозумівши, що син мертвий, а потім завив, охоплений нестерпним болем.

Перед очима нещасного батька одна за одною спливали картини минулого: крихітний Марек лежить на руках у покійної дружини; його перше слово; перший крок і розбитий лоб; його перша бійка зі старшим братом і перше причастя; покірливий послух і покора; його благання про пощаду для онуків Черевковського; жорстокі слова, які він, Юзеф, кинув йому в останні години його життя…

Юзеф так і залишився сидіти в пустиннім гаю, не випускаючи сина з рук. У ці страшні години, проведені наодинці з трупом власної дитини, пан Бережний багато чого осмислив і зрозумів, але зрозумів занадто пізно. І для Юзефа багато що в цьому світі втратило сенс – і його помста, яку він вважав священною, і його честь, і навіть саме його життя. «Я хотів бачити своїх синів схожими на себе, тому що вважав себе побожним і безгрішним, справедливим і благородним. Я чекав від них того ж самого, не помічаючи, що моя душа давно охоплена тліном гріха. І моя воля, мої бажання, немов отрута, обірвали їхні життя! Ніхто не винен у смерті моїх синів, крім мене самого! Це повністю моя помилка і моя вина! Господи, як же жорстоко Ти вказав мені на мою неправоту!»