Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Особняк графа Форнскі

Настрій був чудовим. Мало того, що вдалося шалено поганяти Альберта, хоч і самій потім дісталося не менше, так ще й мій план почав здійснюватись без особливих зусиль з мого боку.

Я чудово усвідомлювала, що герцог Сандр мене не відпустить.

Хоч би як це здавалося мені дивним і зовсім неправдоподібним, я була джерелом якоїсь небаченої сили, яка герцогу як магу була дуже потрібна.

Бути джерелом не було для мене чимось новим.

Сім років я була джерелом доходу свого законного, і тепер історія повторилася знову. У новому світі, з новими людьми, у новій інтерпретації, але зі старою суттю. Я джерело доходу, яким би воно не було, — він споживач цього доходу з панськими, надмірно володарськими замашками та моторошною репутацією.

Ось тільки я вже не та дурненька, наївна та довірлива дівчинка, якою була у вісімнадцять років. І добре знаю, що навіть найстрашніше чудовисько можна приручити.

Досить було побачити мого законного та його курку. Її він не те що пальцем торкнутися не наважувався, він на неї навіть дихнути боявся, а потім все зло зганяв на мені.

Але це у минулому. Тому що в майбутньому мені, тепер уже самій, доведеться приручити дикого звіра на ім'я Альберт Сандр.

Приручити настільки, щоб самій залишитися вільною. Більшого мені не потрібно. Я не маніячка й не мазохістка, а тому бути коханкою, а тим більше виходити заміж за цього нестерпного грубіяна, геть-чисто позбавленого будь-яких моральних принципів, не маю наміру.

Сьогодні в мене справжнє свято, бо герцог Сандр усе зробив за мене сам.

Я лише вчасно впала.

Вперше.

Вдруге вже падала з допомогою Альберта, хоча чудово могла цього не робити.

Тим паче я не могла прогаяти суперечку з поцілунком. Адже він був як найнеймовірніший подарунок долі, який дозволяв підчепити герцога на гачок.

Альберт дійсно поводився в той момент, як хлопчик, і я ледве стрималася, щоб не розсміятися.

А як він мене сам поцілував...

Треба ж було такому статися, що зробив він це саме в той момент, коли я розмірковувала, як усе так обставити, щоб поцілунок вийшов з мого боку ніби випадково.

І дівчина його так вчасно явилася. Саме те, що потрібно, щоб наші відносини з Альбертом залишилися невизначеними та він не посягав на більше.

Хоча, якщо чесно, я хотіла б, щоб вона прийшла пізніше десь на півгодини. Зрештою, я теж жива людина й можу дозволити собі маленькі радощі, тобто капості. Тим паче для справи.

Легко струснувши кучерями, майстерно викладеними покоївкою, постаралася витрусити зайві думки з голови. Тільки вони не витрушувались, і зрадливо-солодка посмішка зовсім не хотіла сходити з мого надмірно задоволеного обличчя.

— Ви дуже гарна, міледі, — прощебетала покоївка, нахиляючи переді мною дзеркало, щоб я могла оцінити її старання.

— Дякую, Тильдо. Вечеря скоро?

— Так, пані, можете спускатися.

Я встала, розправила складки на своїй новій яскраво-жовтій сукні й вийшла з кімнати. Цього разу сукня хоч і була довгою, але не такою, що на неї наступаєш при кожному кроці. Також на мені нарешті були нові туфлі — не зручні, жорсткі, але все-таки туфлі, а не демісезонні чоботи.

У їдальні вже чекали Ертран та Бас.

Кіт жадібно облизувався та принюхувався, чекаючи, коли дозволять приступати до вечері.

— Яна, — граф поцілував руку, — виглядаєш просто приголомшливо.

— Дякую.

— У тебе неймовірно чарівна посмішка, — продовжував граф, підсуваючи стілець і допомагаючи сісти.

— Ертран, не поспішай так розсипатися в компліментах.

— Яна, я серйозно, — граф скинув руки. — Ти сьогодні виглядаєш такою щасливою, що я не можу втриматися, щоб не захопитись тобою й не спитати, чим це викликано. А найголовніше, як зробити, щоб така прекрасна посмішка ніколи не сходила з твого обличчя?

— Гаразд, гаразд, — махнула я. — Є у мене привід, чому радіти, тільки не питай який, все одно не скажу.

— Ти змогла про щось домовитися з герцогом? — продовжив розпитувати Ертран. — Навіщо ти до нього їздила?

З самого ранку графа не було в особняку, тож тепер, бачачи моє задоволене обличчя, він відверто жадав дізнатися про всі подробиці.

— Ертран, я маю їздити до нього щодня, ми так домовилися.

— Яна, ти ж розумієш, що він дуже небезпечна людина?

— Я розумію це навіть краще, ніж ти. Ситуація повністю під контролем. І невже тобі нема про що більше говорити, крім як про нього?

— Є, — граф відклав прилади та підпер руками підборіддя, чому став виглядати ще милішим, ніж зазвичай. — Наприклад, про своє велике бажання показати одній леді вечірню столицю.

— І ти тільки зараз про це говориш? — вигукнула я.

— Боявся, що якщо запропоную тобі це раніше, ми вирушимо на прогулянку голодними.