Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Бригада “Швидкої допомоги” доставила мене до приймального покою і передала з рук у руки відчайдушно позіхаючій медсестрі, яка пробурмотіла щось на кшталт: “Невже не можна було до ранку почекати?”

Так, третя година ночі — не найкращий час для госпіталізації, але недарма хтось із мудреців сказав: “Людина може вибрати усе, не вибирає лише, коли народжуватися і коли помирати”. Поки я сиділа, зігнувшись від болю в животі, який періодично накочувався, віддаючись, здається, в кожній клітиночці мого тіла, то в голову чомусь настирно лізли різні афоризми та цитати. Я роздивлялася плакати, що висіли на стінах похмурого холу, і від того мені ставало ще моторошніше. Тут були розповіді про туберкульоз, сифіліс, ВІЛ-СНІД та інші болячки. 

А за мною довго ніхто не приходив, аж я стала побоюватися, що медсестра повернулася до своєї кімнати і знову лягла спати. Проте через деякий час вона все ж повернулася у супроводі літньої санітарки, яка виглядала ще більш невдоволеною.

Медсестра взяла мою обмінну картку й почала заповняти якісь папери. Це тривало до біса довго, але все ж потім мене провели до палати і вказали на моє ліжко. Воно було поблизу дверей, а на трьох інших лежали і спали жінки.

 — А коли мене огляне лікар? — наважилася спитати я тремтячим голосом.

 — Зранку, — буркнула медсестра.

 — Але ж у мене перейми…

 — Це ж у тебе перша дитина? 

 Я кивнула.

 — То якщо до завтрашнього вечора народиш — буде добре.

З цими словами вона розвернулася і вийшла. Я так і не зрозуміла, чи вона пожартувала, чи мені дійсно доведеться стільки мучитися.

Лягла на ліжко і спробувала розслабитися в надії, що так буде легше. Можливо. біль стихне і навіть вдасться заснути. А зовсім скоро прийде лікар і забере мене до родзалу…

Так я себе заспокоювала, бо що мені ще залишалося? Зрештою, я ж знаходилася у лікарні, і якщо щось піде не так — мені швидко нададуть допомогу…

Однак лежати я не змогла, не кажучи вже про сон. Напади болю ставали все частішими і тривали довше. Я крутилася то так, то сяк, а потім не витримала, встала і вийшла в коридор. Коли я знаходилася на ногах, почувалася краще, але бродити по палаті і турбувати сусідок було незручно. Тож я до самого ранку ходила коридором туди-сюди, рахуючи власні кроки, аби не з’їхати з глузду. 

Уранці в лікарні відбулася перезмінка, і нова медсестра звернула увагу на мою неприкаяну постать.

 — Мамочко, чому ви не в палаті? — суворо спитала вона.

 — У мене дуже болить живіт, — я вже мало не плакала від страху і виснаження.

 — А води відійшли? — спитала жінка.

Я гадки не мала, що то за води і куди вони мають відходити, тому тільки знизала плечима.

— Добре, я зараз покличу лікаря, — змилостивилася медсестра.

Мене провели в оглядову кімнату, і я ледве видряпалася на високе крісло, відчуваючи себе страшенно неповороткою і незграбною. Лікар — немолодий чоловік, чимось незадоволений ( а може, то був його звичайний стан), спочатку покартав мене, чому я не зробила епіляцію перед тим, як лягати до лікарні, а потім, після швидкого огляду, зауважив, що розкриття ще незначне, і я можу поки повернутися до палати. 

Що ж, я злізла з крісла і пішла до палати, знайомитися з сусідками, котрі були старшими за мене. Вони вже подіставали з тумбочок  домашні припаси і снідали.  Я відчула, що в мене до горла підкочується клубок, а шлунок зводить голодною судомою.

 — Ти вночі поступила? — звернулась до мене санітарка, яка затягнула до палати відро і заходилася ретельно мити підлогу. — Йди до їдальні, візьми собі супу. Тільки прихопи свою тарілку і ложку.

 — У мене немає, — пискнула я.

 — То нічого, насиплють у казенну. А чого це в тебе нічого немає? Сирота? З інтернату?

 — Просто мене вночі на “Швидкій” привезли, — почала виправдовуватися я. — Не встигла зібрати речі...

 — Ну то йди на кухню, там тобі дадуть поїсти, — змилостивилася санітарка, шурхаючи шваброю під ліжками. Пацієнтки попідбирали під себе ноги, аби їй не заважати. 

Мені ж нічого не залишалося, як справді піти до їдальні і отримати тарілку каламутного супу з макаронами і склянку ледь теплого чаю. 

Живіт ніби трохи перестав боліти, а може, я вже звикла до постійного дискомфорту. Кажуть, людина звикає до всього. 

Через деякий час після того, як я повернулася до палати, прийшла медсестра і взяла в мене аналіз крові. 

 — Ну що, ти перейми рахуєш? Скільки часу від однієї до іншої?  — поцікавилася вона. 

 — Я не знала, що треба рахувати…

 Вона закотила очі:

 — О господи, ця молодь! Як до ліжка з хлопцями стрибати, знають, а все інше їм байдуже! Подивись на годинник, як почне боліти, а потім, після передишки, знову засічеш час.

 — Мені вже не болить наче, — невпевнено сказала я. 

Вона вийшла, нічого не сказавши. Потім повернулася з лікарем. Мене повели  на другий поверх до апарату УЗД, щось там довго роздивлялися. Потім обліпили живіт датчиками, я почула якісь нерозбірливі терміни, і тільки тут запідозрила, що зі мною не все гаразд.

 — Готуйте операційну, — сказав лікар.

Медсестра підкреслено обережно взяла мене під лікоть і допомогла встати з кушетки.

 — Щось не так? — мій голос тремтів від хвилювання. — Моя дитина?

 — Все нормально, зараз тобі зроблять кесарів розтин, — трохи натягнуто усміхнулась медсестра. — Ходімо, треба клізмочку зробити. Коли ти в нас їла?

Але я настільки злякалася, що майже не реагувала на її запитання. Мене почало трусити, і всі маніпуляції, що їх потрібно було виконати перед операцією, пройшли для мене як у тумані. Чомусь я була впевнена, що моя дитина померла.

Через те і перейми припинилися, і я не відчувала, як малюк ворушиться у животі. А те, що до мене відразу почали ставитися не  байдуже, як досі, а лагідно і зі співчуттям, ще більше підсилило мою підозру.

Коли мене поклали на операційний стіл, прив’язавши руки до спеціальних поручнів і почали чимось мазати живота, я заплакала.