Читати книгу - "Пані Язикатої Хати 2, Ялинка Ясь"

-А що ж тоді змушує твою совість страждати і плакати?

-Це я про минуле. З того часу, як ти з'явилася, ведмідь поводиться майже відмінно, - знизав плечима.

-Гаразд. Минулому місце у минулому, – вирішила бути мудрою господиня, – на сьогодні у нас які плани? У кіно покличеш, чи як краще знайомитися будемо?

-Я думав, відомо, як, - раптом розквітнув Гор і зробив крок уперед.

-Ну, ні! Того, що ти собі придумав - не буде! - відрізала Стьопка, - але, якщо нічого іншого запропонувати не можеш, у мене є ідейка...

-І яка? - лісник вдав, що анітрохи не засмутився.

-Підемо шукати рикоя! - заявила вона, - Я дуже за нього переживаю.

-Я перерив весь свій ліс, а так само людський - нема його ніде!

-Але, що робити? Адже він маленький... Його могли ті «смердюки»... зжерти? – запитала, тремтячи від такої перспективи.

-Ні, рикой їм не по зубах... - лісник потер шию, задумавшись, - стій, у мене ідея! А якщо він заблукав, коли побіг за тобою до Поляни? Як ти, коли набрела на хатину вовка?

-Може… Лукерія казала, що після дня народження він побіг слідом.

-Тоді вирішено, буде у нас сьогодні прогулянка-побачення по сородичних світах! – заявив лісник.

-Це ще по яких світах?

-Сородичні світи, в яких живуть різні істоти. Та не бійся, ти вже як мінімум у чотирьох побувала!

-Коли? – здивувалася Стьопка.

-Стєша, згадай. Мій світ – перший. Водяника – другий, твоя Поляна – третій, а ліс, у якому ми з тобою спали на печі – четвертий.

-Хм, як паралелі?

-Можна і так сказати, але звичніше - «сородичні світи», - пояснив Гор.

-А чому на входах у ці світи ніхто не сидить, на кшталт ягині?

-Ягині сидять на брамі у світ мертвих, Стєш. А у сородичних світах живуть живі. Достатньо знати, де вхід, щоб у них потрапити. Окрім твоєї Поляни, звичайно, туди ще й дозвіл треба.

-І багато таких світів?

-Багато. Скільки, не знаю, не питай! То йдемо?

-А ти не відчуваєш його запах? – поцікавилася Степанія вже на вулиці, коли вони спускалися з пагорба у напрямку заповітного дубу.

-Багато часу минуло, - пояснив Гор, - та й двоєдушники тут славно натоптали!

-Що, тобі смердить? - принюхалася Свирянка, - я нічого, наче,  не відчуваю...

-От і добре, - хмикнув лісник. Він спробував її обійняти, але жінка звільнилася від його обіймів. Він тут же розлютився, - та що ти кидаєшся від мене?! Я тобі гидкий?!

-Ні, Гор, не гидкий. Але з тобою обійматись – собі дорожче! – парирувала вона.

-З водяником вічно тиснешся! - буркнув тоном скривдженої дитини.

-Мітя на мене не тисне, не бере силою, не ставить мітки! - відрізала Стьопка, - він насамперед цікавиться моїм «хочу», а ти змушуєш і твердиш: я не я, хата не моя, всі претензії до ведмедя!

-Не подобаюсь, значить! - процідив крізь зуби лісник, - Так і скажи!

-Та гаразд тобі, не наривайся на компліменти. І сам знаєш, як мене… на вас усіх клинить… – сказала Стьопка м'якше і тихенько зітхнула, – але я пам'ятаю застереження, що нам не можна…

-Зі мною не можна, а з водяником, можна? – грубувато поцікавився Гор.

-З ним я знала, що не переступлю грань! – щоки Стєші порожевіли, але вона не дала собі засоромитись, - і взагалі, у мене відкат був, я мало що розуміла!

-Я теж вмію тримати себе в руках!

-Серйозно? Мені нагадати, що все те, про що ти говориш, у нас з тобою було! Диво завадило дійти до помилки…

-На все у тебе відповідь готова, - лісник підняв її на руки і навіщось переніс через місток, - ну нічого, люба... буде і на моїй вулиці свято...

-Погрожуєш? - Степанія без побоювання подивилася в його очі, вже не боячись, що знову накотить. Це було приємно, просто так дивитися на нього, милуватися глибиною очей, нахмуреними бровами, твердими стиснутими губами… «Ні, мабуть, краще не задивлятись!»

-Констатую факт. Після весілля і не сподівайся, що я дозволю хоч комусь із мужиків підійти до тебе! - припечатав словами і повільно опустив на землю біля самого дубу.

-Ну і даремно! Навіщо тобі війна? - знизала плечима, - Та і я під замком сидіти не стану.

-Куди ти подінешся, - оскалився Гор у посмішці, - просто ще не знаєш, як тобі зі мною добре буде… - і, нахилившись, поцілував.

«Впіймав…» -подумала Стєша і потонула в океані пристрасті лісника.

Потрібно віддати йому належне, руки чоловік не розпускав. Уперши долоні в стовбур дерева по обидва боки від голови Степанії, він дуже ніжно її цілував. Його гаряче дихання зігрівало щоки, а тверді губи полонили рота, підкоряючи і зачаровуючи. Цілуватися Гор умів…