Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Як у пані це спритно все… — оцінив співтрапезник пана Заглоби, підводячись з-за столу і височіючи над тендітною дівчиною, як надбрамна вежа. Зросту в лицарі було не менше двох метрів. А ще в очі одразу впадали довгі, вислі вуса. — Прошу вибачити за такий казус...

— Не страшно… А пан, звідки буде? — заспівала Меліса, примушуючи цим лицаря відірвати погляд від її грудей і подивитися в очі.

— Лонгінус Підкуйп’ята… герб «Зірвиглавець» з Мишекишок.

— А, то пан із Литви?.. — вигукнув Ян Шпичковський, сідаючи на місце, що звільнилося, і подаючи корчмарю знак поквапитися з вечерею. Меліса граціозно опустилася на лаву поруч зі мною, решта наших зайняла стіл праворуч.

— Вже майже півроку як… Спочатку в Чигирині осів, очікуючи, що князь Ієремія виступить з полками проти шведів. А потім вирішив перебратися ближче до короля. До Кракова… Хочу до його війська вступити.

При цьому литвин так тяжко і сумно зітхнув, що не можна було цього не помітити.

— О! — вигукнув пан Шпичковський. — Я відчуваю, що за цим зітханням криється страшна таємниця! Таким тоном не говорять про минулу чи майбутню битву, а лише про душевну муку. Зізнайся, вацьпан, хто та незрівнянна, що викрала ваше серце?

— Гидко слухати… — несподівано насупився литвин.

— Не ображайтеся… — Меліса лагідно торкнулася широкого зап'ястя пана Лонгінуса. — Але ви й справді такі сумні… Може, розкажете? Коли на душі смуток, найкраще вилити його перед незнайомими людьми. З якими, можливо, ніколи більше не зустрінетесь і тому не шкодуватимете про хвилинну слабкість.

М'який, щирий голос дівчини діяв майже гіпнотично. Навіть мені, який уже мав певні навички спілкування з черницею Чорного Собору, і то захотілося терміново винагородити її та довірити хоч якусь таємницю. Лонгінус же й зовсім поплив...

— Обітниця, моя панно. Така тяжка, майже нездійсненна обітниця, що я вже готовий малодушно вважати її прокляттям. Через яке на мені перерветься славний рід Підкуйп’ят.

— Ну… ну… не все так страшно, як здається нам у хвилини розпачу… — заспокоїла Меліса, не перестаючи погладжувати руку литвина. — Виговорися, пане. Може, і придумаємо, що разом. Адже знаєш, що один розум добре.

— А три голови краще… — лицар з несподіваною агресивністю стукнув кулаком по столу. — Три! Розумієте?

— Не зовсім… — витріщився на Лонгінуса пан Шпичковський, завбачливо відсуваючи подалі від нього глечик і миску з м'ясом.

— Обітниця в мене така… — майже спокійним голосом пояснив Лонгінус. — Присягнув Пресвятій Діві Марії, що дотримаюсь целібату доти, доки одним ударом не знесу в бою з плечей три ворожі голови…

— Ого! — оцінив Ян суворість клятви і квапливо ковтнув із кухля пива. — Це ж скільки років тобі, пане?

— Багато… — знову зітхнув лицар, насилу відриваючи погляд від декольте черниці. — І що прикро, панове… Силою Господь не образив, — а відповідної битви все немає і немає. Ось я й попрямував до короля… в надії, що він уже поведе військо на шведів, і тоді у мене з'явиться шанс виконати обітницю.

— Я свято в це вірю… — черниця якось особливо проникливо подивилася в очі лицаря, змученого невтамованою жагою любові. — А якщо… я попрошу отамана взяти пана Лонгінуса до загону. Це теж великий секрет, але пану можна… Незабаром ми вирушимо в землі Амазонок. І вже там, пан Лонгінус, може мені вірити, нестачі у ворожих головах не буде. Не лише три, а по п'ять голів рубати можна. А коли валькірії чи Сестри меча такий подвиг побачать, то-о… я думаю, довго герою невинність зберегти не вдасться.

Голос дівчини став таким медовим, що я навіть не здивувався, коли секретар трохи глузливо оголосив:

«Лонгінус Підкуйп’ята герба «Зірвиглавець» приєднується до вашого загону»