Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Хоча ми можемо запевнити вас, що «ЕкксонМобіл» і її філіал в Екваторіальній Гвінеї надзвичайно ретельно дбають про те, щоб наша діяльність була законною, етичною і поза підозрами, з причин конкуренції ми не надаємо детальної інформації про нашу діяльність».

Ми не надаємо детальної інформації про нашу діяльність — цим все сказано. До 2010 року цей часто повторюваний вислів (див. шаблони команди зі зв’язків з громадськістю «ЕкксонМобіл») описував те, як провідні нафтові корпорації майже сто років вели свої справи. «Зрештою, нафта, — там, де її знайшли». Подеколи, щоб дістатися до неї, американським корпораціям доводилося укладати угоди з сумнівними типами, але, пригадуєте, навіть зі зростанням внутрішнього виробництва енергії у 2010 році (дякуємо тобі, гідравлічний розриве пластів!) Сполученим Штатам все ще доводилося імпортувати близько половини сирої нафти, яку вона споживала. Нафтові компанії завжди могли висунути претензії, навівши цей факт як доказ того, що вони все роблять заради нас.

На яких би землях вони не працювали, нафтові і газові компанії зацікавлені в тому, щоб видобути якомога більше (саме так вони заробляють гроші) й уникнути негативних, спричинених цим видобутком, наслідків. На такому простому розрахунку ґрунтується їхній прибуток, частка на ринку і щастя їхніх акціонерів. Оскільки нафта й газ всюди знаходяться у ненайкращих місцях, то нафтогазовим компаніям, щоб шляхом нарощування можливостей з видобутку нафти й газу ощасливити своїх акціонерів, потрібна примітивна зовнішня політика. І виявляється, цілком зрозуміло й логічно, що пріоритети нафтової галузі в зовнішній політиці — стабільність, доступність, контроль і простота. Держави можуть створюватися й розпадатися, але нафтогазові компанії мусять мислити значно глобальніше: вони роблять величезні вартісні інвестиції, які обходяться в купу вкладених наперед грошей, і мають бути впевнені, що зможуть після всіх зусиль і витрат отримати обіцяну вигоду. Таким чином, чим довше панує певний іноземний правитель, тим краще. А якщо місцевий автократ платнею задоволений, то ніхто нікого не турбуватиме щодо підтирання бруду, який може спричинити в його країні нафтова промисловість. А якщо хтось із громадян країни таки переступить межу і підніме галас, правляча родина (і її гарно оплачувані озброєні формування та дорогі піар-фірми) також про це подбає. І всі інші дивитимуться на це крізь пальці.

Така світова система антикерівництва, підживлювана західними енергетичними компаніями (ця корпоративна тіньова політика), зберігається з року в рік, відповідно до того, як американські президенти приходять і йдуть. Проте інколи вона починає обходитися занадто дорого, щоб її ігнорувати. 2009 року двоє американських політиків вирішили, що погляд крізь пальці на Екваторіальну Гвінею обходиться дуже дорогою ціною. Сенатор Річард Лугар (демократ від штату Індіана) і сенатор Бен Гардін (республіканець від штату Меріленд), на перший погляд, здавалося, не мали нічого спільного. Лугар був сенатором, який обирався на шостий термін, і колишнім стипендіатом Родса з виваженою манерою аристократів старого замісу із Середнього Заходу; Гардін, обраний сенатором вперше, онук емігрантів-євреїв із Росії, випускник державної юридичної школи, свого шику і шарму він набув на вулицях Балтімора. Втім, їм обом набрид статус-кво, особливо після того, як співробітники Лугара завершили тривале розслідування, оформлене як стодвадцятип’ятисторінковий звіт Сенату з міжнародних справ під назвою «Парадокс нафти й злиднів: оцінка зусиль Сполучених Штатів і міжнародної спільноти у боротьбі з ресурсним прокляттям». Частина про «випорожнення диявола» простежувалася лише опосередковано.

Як писав Лугар у вступному слові до звіту: «Дуже часто нафтові гроші, які мали б потрапити до бідних громадян країни, осідають у кишенях багатих, або, замість ефективного й активного інвестування, можуть розтринькуватися на зовнішні атрибути влади й величезні проєкти з пускання пилу в очі». Лугар зазначав, що ресурсне прокляття «впливає на нас так само, як і на країни, де ведеться видобуток. Воно посилює глобальну бідність, яка може стати гарним середовищем для тероризму, притлумлює дієвість нашої зовнішньої допомоги, розширює повноваження автократів і диктаторів, і через посилення нестабільності може перешкоджати світовим поставкам нафти». У дослідженні Лугара оцінювалися багаті на нафту країни з проблемним урядом — в Африці, Азії, Європі, Латинській Америці і Близькому Сході. Він пропонував сміливе й, водночас, просте рішення: прозорість. Компанії, що працюють у видобувних галузях (від нафти до діамантів), мали надати детальну інформацію про свою діяльність в іноземних державах. А країнам потрібно бути більш відкритими щодо того, які гроші надходять на державні рахунки і як вони витрачаються. «Коли прибутки від нафти в країнах її видобутку можна буде легко відстежити, — писав Лугар, — тоді національна еліта з більшою імовірністю витрачатиме надходження на життєво необхідні потреби жителів і з меншою імовірністю тринькатиме новоспечене багатство на проєкти із самозвеличення».

Після цього Лугар представив «Закон про енергетичну безпеку на засадах прозорості». Він зобов’язував підприємства видобувної галузі надавати щорічний звіт про всі виплати, зроблені іноземним урядам з метою «комерційної розробки нафти, природного газу й мінералів». Кардін долучився як провідний співавтор. «Це був двопартійний документ, — пояснював Кардін пізніше. — [Сенатор Лугар] зацікавлений в цьому виключно тому, що вірить у прозорість, вірить у належне управління». Кардін вірив, що прозорість покращить ситуацію, що утворилася, надаючи іноземцям як допомогу бакси, і що це захистить від корупції. «Сполучені Штати витрачають на солдатів і зброю більше, ніж будь-яка інша країна в світі, — говорив Кардін. — Якби у світі було менше корупції, нам би знадобився на солдатів і зброю менший бюджет».

Зрештою, законопроєкт отримав ще понад десяток співавторів — республіканців, демократів і незалежних. Але до перерви у роботі наприкінці року він так і не вийшов за межі Комітету Сенату з банківських справ. Тож Лугар і Кардін, поміркувавши, вирішили провести його як поправку до законодавчого акта 2010 року, Закону про реформування Волл-стріт і захисту споживачів Додда-Франка, найкращої спроби адміністрації обмежити фінансові махінації, які незадовго до обрання Обами практично спричинили крах економіки.

Кардін пояснив запровадження так званого параграфа 1504 закону про Волл-стріт таким чином: «Інвестори, на основі інформації про компанії, в які їх просять вкласти гроші, зможуть ухвалювати продумані рішення». Так, це був лише привід, але не позбавлений сенсу. «Подивіться на ресурси, які витрачаються, — сказав представник інвестиційної торгової групи на зустрічі з Кардіним. — Наш інтерес як інвесторів полягає в