Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Співзасновнику «Глобал вітнесс», групи, яка десятиліттями просувала прозорість, сподобалося, що параграф 1504 покладає відповідальність на уряд і на бізнес. «Танго танцюють у парі, — зазначив Саймон Тейлор. — Ми застрягли у світі з деспотичним лідерством і браком належного управління, а компанії просто переслідували свої цілі. Цілковито уся структура, методи роботи, до яких компанії вдаються у певних місцях, у певних корумпованих місцях, залучена до підпільного переказу коштів. Законні вони чи ні, це інше питання».

У той час, як закон Додда-Франка в 2010 році стрімко мчав до ухвалення, жодне лобіювання з боку великих нафтових компаній не могло вибити із сідла вершника «Параграф 1504». Юридичні фірми, що обслуговували галузь, почали застерігати клієнтів, що, можливо, невдовзі доведеться створити систему відстеження усіх виплат іноземним урядам і іноземним чиновникам — навіть якщо це були п’ять сотень контрактів, з якими треба розібратися, у такому невеличкому місці, як Екваторіальна Гвінея. Окрім того, попередили юристи, нові правила Комісії з цінних паперів і бірж США, відповідно до Параграфа 1504, можуть вимагати викладати звіти в інтернеті для загального доступу. «Компаніям, яких це стосується, — радили юристи «Хантон енд Вілліамс» у разі, якщо законодавчий акт ухвалять, — слід підготуватися до потенційних проблем з громадськістю, викликаних публічним розкриттям платежів, передбачених законом Додда-Франка».

Безумовно, відчуваючи огиду до такої перспективи, Рекс Тіллерсон вирішив, що час діяти. «ЕкксонМобіл» відправляла своїх лобістів на Капіталійський пагорб висувати докази проти цього законодавства, ще відколи документ Лугара представили вперше, і не зупинилася після того, як законопроєкт Лугара-Кардіна став Параграфом 1504 Додда-Франка. Але клята штука все ще лишалася живою. Тож одного дня на початку 2010 року, у перерві між отриманням нагород у Х’юстоні, ліквідацією наслідків аварії на «Глибоководному горизонті» і намаганням укласти угоди з нафтовим царем Іґорем Сєчіним щодо нових спільних підприємств з Росією, Рекс Тіллерсон врешті-решт вирішив просто взяти й зробити це самому. Прилетів у Вашингтон і зустрівся віч-на-віч з творцем Параграфа 1504 сенатором Річардом Лугаром.

Джей Бранеган, провідний помічник Лугара в Комітеті Сенату з міжнародних справ, був свідком цієї події і міг підтвердити, що скасування незначного розвороту у бік прозорості мало для Тіллерсона неабияке значення. «Він був єдиним генеральним директором, який взявся до лобіювання особисто», — розповів пізніше Бранеган журналісту. Тіллерсон намагався пояснити Лугару, що силування американських компаній звітувати про всі іноземні платежі і розголошувати конкретні суми в доларах може негативно позначитися на конкуренції «ЕкксонМобіл» з нафтовими компаніями з інших країн. А хтось із присутніх на цій зустрічі згадував у яскравих подробицях, що коли Лугар сказав, що не збирається поступатися у Параграфі 1504, генеральний директор «ЕкксонМобіл» зробив дещо несподіване і зовсім йому не властиве. Він втратив холоднокровність. «Він побуряковів від злості», — розповідав згаданий свідок Декстеру Філкінсу з «Нью-Йоркера» у 2017 році. Тіллерсон це заперечував, але джерело Філкінса трималося свого. «Він піднявся зі стільця розлючений. У мене було враження, що він не звик до людей, які не поділяють його погляду».

Зустріч надовго запам’яталася ще однією річчю: «[Тіллерсон] перерахував свої і галузеві заперечення цього документа, — розповів Бранеган журналісту, — зокрема, що він може зашкодити зв’язкам «Екксон» з Росією».

РОЗДІЛ 10

Хто так робить?

Маркет-роуд у містечку Монклер, Нью-Джерсі, була такою собі заміською, обсадженою деревами вулицею, спроєктованою, аби перешкоджати небажаній метушні й руху транспорту. Сама по собі дорога тяглася завдовжки з третину милі некрутим брукованим вигином без розмітки з житловим кварталом з бельгійської цегли обабіч і закінчувалася невеличким тупиковим розворотом. Це означало, що Маркет-роуд не вела нікуди, якщо, звісно, ви не жили в одному з трьох десятків колоніальних дворівневих будиночків середини століття по цій вулиці. Якщо ж жили, то Маркет-роуд вела додому — і цілком успішно. На вулиці завжди панувала тиша. Тротуари прямі й переважно рівні. Будинки зведені на поважній відстані від дороги, тож двори досить просторі, кожен охайно викошений і обсаджений за модою середнього американського класу простими у догляді рослинами, деревами й кущами, які можна легко прикупити у суботу чи неділю в магазині господарчих товарів, зручно розташованому усього за кілька миль, якраз по той бік Гарден-Стейт-Парквей.

Нічого несподіваного на Маркет-роуд не відбувалося, що, здається, усіх влаштовувало. У будні в один і той самий час в’їжджали й виїжджали одні й ті самі автомобілі, одні ті самі люди вигулювали своїх собак (на повідку) туди-сюди тротуаром, після обіду одні й ті самі діти спускалися вниз кварталом із зупинки шкільного автобуса якраз за рогом. Коли заселявся хтось новенький, чекати на візит ввічливості довго не доводилося: стукали в двері з пляшкою вина, квітами чи різноманітними геніальними пропозиціями. У нас є підліток, який посидить з дітьми! І вивчення звичок нових мешканців теж не потребувало багато часу. Взяти хоча б родину Мерфі, яка в’їхала в бежевий прямокутних обрисів особняк 1950-х років в колоніальному стилі на чотири спальні (481 тисяча доларів, будь-хто може знайти його на Zillow24) у серпні 2008-го, якраз перед початком нового навчального року. Родина Мерфі нагадувала таке собі кліше нью-йоркських околиць: міцний середній клас, професіонали середнього віку, готові відмовитися від зручнішої транспортної розв’язки заради додаткової спальні або двох, справжнього двору і, звісно, перспектив хорошої школи для двох маленьких дочок. Певно, будинок для Мерфі був фінансовим тягарем — принаймні так усе виглядало. Після майже двох років у Монклер пара все ще не заробила на щось краще за їхню дванадцятирічну «хонду сівік».

Річард Мерфі був «татом в декреті». Ви б не назвали його товариським або приязним, але він був чоловіком ввічливим і нібито надійним. Щоранку він відводив двох доньок, Кеті й Лізу, на автобусну зупинку, а після обіду зустрічав їх з великого жовтого шкільного автобуса. Знав, як дати лад грилю для гамбургерів, косив газон і любив світле пиво «Курс». На хліб у сім’ї явно заробляла його дружина Синтія. Щоранку в будень вона сідала в приміський автобус «ДеКамп» № 66 до Портового управління Нью-Йорка і Нью-Джерсі і їхала в офіс компанії з надання фінансових послух поблизу Волл-стріт, де проводила більшість свого часу,