Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— У мене відчуття, що ти це все навмисно, — дещо розгублено бурмочу. Пальці мимоволі стискаються, і швидко ховаю руки в кишені куртки. Головою розумію, що це все лише збіг, але частина мене підозрює, ніби Фелікс зробив цей вибір свідомо.

— Дельфіни… вони завжди мені здавалися якимись… безпосередніми, — починає чоловік, дивлячись на тварин. — Ніби вони завжди знають, хто ти насправді.

Я стискаю губи, ледь не відповідаючи йому, що жодна жива душа не може знати, хто ти насправді.

— Вони мені нагадують людей, які просто хочуть бути вільними. Мабуть, тому мені подобається думати, що вони здатні врятувати тих, хто потрапляє в біду, — продовжує він. Його слова викликають у мене мимовільний тремор. Наче розмовляти про це зараз — це змусити минуле прокинутись і знову занурити мене в глибину спогадів.

Я прикушую язик, спиняючи на півслові те, що хотіла сказати. Але в голові крутиться неприємна думка, ніби дельфіни не завжди рятують тих, хто тоне. Зробивши кілька кроків назад, намагаюсь заспокоїтись, але відчуваю, що Фелікс дивиться на мене.

— Щось не так? — питає він, дивлячись пильно.

— Ні-ні, — я швидко відповідаю. — Просто… трохи незвично.

Він не відводить погляду, і це майже змушує мене розповісти йому все. Але я не збираюсь давати йому таку владу над собою. Фелікс робить крок ближче, і я раптом відчуваю його тепло, м’який погляд, майже пронизливий, і від цього стає ніяково. Я різко повертаюся до басейну, удаючи, що повністю захоплена дельфінами, хоча відчуваю, як він все ще дивиться на мене.

— Слухай, Ясмін, — його голос звучить трохи м’якше, ніж зазвичай. — Якщо тобі це здається зайвим, ми можемо піти. Я хотів просто… провести день так, щоб ти запам’ятала його.

Заплющую очі та глибоко вдихаю, борючись із собою, потім розплющую, і повільно повертаюся до нього. В його очах немає звичної зухвалості — лише уважність, і це трохи лякає.

— Ні, — кажу я, намагаючись змусити себе звучати спокійно. — Все справді добре.

Переодягнувшись, я відчуваю себе трохи ніяково у цьому незвичному костюмі для плавання. Фелікс, виходячи з роздягальні, вражає мене з першого погляду. Костюм щільно облягає його тіло, підкреслюючи кожен рельєф. Його плечі широкі, сильні, спина прямолінійна, і кожен м’яз, здається, точно промальований. Я докладаю всіх зусиль, щоб зосередитися, проте погляд сам собою раз у раз ковзає вниз.

— Здається, ти більше захоплена дельфінами, ніж думала, — каже він, лукаво піднявши брову, помічаючи мій погляд.

Я швидко відводжу очі, прочищаючи горло.

— Просто прицінююся, — відповідаю з удаваною незацікавленістю. — Потрібно ж знати, на кого ти спиратимешся, якщо раптом дельфіни вирішать, що ти не вартий порятунку.

Фелікс сміється, його сміх заповнює простір навколо, ніби підсилюючи відчуття хвилювання в повітрі. Він робить крок ближче, і я раптом розумію, що його присутність більше не викликає в мене відторгнення. Навпаки, всередині щось тремтить від передчуття.

— Тоді хапайся за мене міцніше, — каже він, ще ближче нахиляючись до мене, а в його голосі грає жартівливий тон, змішаний з чимось більшим.

Він подає мені руку, і я, неохоче, але все ж беру її. Мені хочеться сміятися з того, як іронічно це виглядає — триматися за руку чоловіка, якого не так давно вважала своїм ворогом. Коли ми підходимо до краю басейну, Фелікс зупиняється, щоб поглянути на мене.

— Хочеш, я піду першим? — питає він з усмішкою, яка, як я розумію, повинна мене заспокоїти.

Я мовчки киваю, навіть не думаючи про те, що його увага насправді змушує мене відчувати себе трохи краще. Він відпливає на декілька метрів, а я стою на краю басейну, вдихаючи повітря і намагаючись зібратись з думками.

«Все буде добре», — кажу собі подумки, вдихаючи й видихаючи.

Коли я нарешті наважуюсь увійти у воду, відчуваю легке тремтіння всередині, але його погляд, спрямований на мене, якось мене заспокоює. Я поринаю, і навколо мене з’являються дельфіни. Вони крутяться довкола, випромінюючи теплоту й легкість, від якої стає на диво спокійно. Я  намагаюся не думати про минуле, про ту аварію. Вода оточує мене, створюючи ілюзію безпеки, але водночас я відчуваю, як серце стискається від спогадів. Дельфіни плавають навколо, їхня грація відволікає, але глибоко всередині все ще живе страх.

— Мені шкода їх, — несподівано промовляє Фелікс, його голос звучить тихо, ледь чутно на фоні води.

— Чому? — я повертаюся до нього, зацікавлено підіймаючи брову.

Фелікс усміхається, і в його очах читається якась глибина.

— Вільні, але тримають у неволі, — пояснює чоловік, дивлячись на дельфінів, що розсікають воду своїми обтічними тілами. — Наче ти маєш здатність до польоту, але хтось постійно притримує тебе за крила.

— І тобі це знайоме? — питаю, трохи скептично усміхаючись. — Мені здається, що ти не з тих, хто дозволить собі бути чиєюсь власністю.

Фелікс знизує плечима, мовчки дивлячись на дельфінів, і його обличчя на мить стає серйозним.

— Ми всі маємо свої клітки, Ясмін, навіть якщо не завжди їх бачимо, — відповідає, ніби розкриваючи частинку себе. — Інколи ми самі вибудовуємо їх, переконуючи себе, що не заслуговуємо кращого.

Я дивлюся на нього, вражена словами, які злетіли з його вуст. Я мовчу, відчуваючи, як серце б’ється в такт з його словами, з цими хвилями, що огортають нас. Дельфін підпливає ближче, майже торкаючись мого плеча, і я ловлю себе на думці, що відчуваю себе несподівано спокійною. Фелікс наче вловлює мій внутрішній стан і наближається, кидаючи м'який погляд. І вперше здається, що я бачу перед собою не того цинічного чоловіка, якого готова була зневажати, а людину. Просту людину, зі своїми глибокими думками, зі своїми емоціями.

Але чи не помиляюся я щодо нього?

Я мовчки дивлюся на Фелікса, вивчаючи його погляд, що здається ще глибшим, ніж сама вода навколо нас. Його темно-карі очі вловлюють відблиски сонця. Один із дельфінів м’яко підштовхує мене в руку, і я відчуваю його гладку шкіру, і контакт здається теплим, живим. Ця мить — коротка, ненав’язлива, але якась до болю відверта. Пробуджує в мені незрозумілу тривогу, ніби я стою на краю чогось, до чого не готова.