Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Вона говорила бадьорим голосом, але він підступно тремтів.

Сказала, що ще не виходила з помешкання і до неї ніхто не приходив, передала вітання від Залізної Ґави і проінструктувала до кого завтра треба звернутися в замку-музеї.

— А що далі? — запитала Енжі. — Що далі, Мел?

В слухавці запала тиша.

— Далі? — нарешті почула вона. — Далі — жити. Життя, воно таке — саме виведе. Адже вивело воно тебе до мого гобелену. І далі поведе. Май терпіння…

Енжі поклала слухавку.

Вогонь, догораючи, весело потріскував у каміні.

Так, треба прийняти ванну, одягти махровий халат, прочинити фіранку і просто дивитися, як на небі виникає золоте решето.

І мати терпіння…

* * *

…В прозорому, мов слюда, рожевому світлі чорніли стовбури трьохсотрічних дубів. Далеко за ланами сіріло в тумані озеро.

Вона стояла боса і дивилася у вікно, зачарована чистотою вранішніх кольорів. Сіре-рожеве-чорне. І жодного іншого відтінку.

Навіть дивно, що так буває! О п’ятій годині ранку пейзаж з її вікна виглядав саме таким. Але за хвилину лінивий промінь, що випірнув з-за сірої хмари (дивно, що це був саме один, але досить широкий промінь!), почав висвітлювати ці кольори, довівши рожевий до лілового, а згодом і синьо-зеленого. І марсіанський пейзаж знову став земним, впізнаваним.

Енжі накинула куртку і вийшла на подвір’я.

Ноги залишали срібні контури відбитків ступні на вологій, з памороззю, траві. Від різкої зміни клімату їй здалося, що вона живе тут давно. Тисячу років. А який зараз час на дворі — про це не говорила жодна деталь. Хіба що з недобудованого гаража виднівся тупий носик сірого фіату.

А це означало, що їй треба завести адресу в навігатор, який залишили їй Шепарди і на десяту годину бути в замку Данробін. Де він знаходиться, у неї не було жодного уявлення.

Вона швидко натягнула джинси.

Добре, що не мала вибору, у що вбратися. Зачинивши, але не замкнувши двері, пішла приборкувати фіат, адже здогадувалася, що доведеться добряче помучитись з правостороннім керуванням.

Так воно і було. Поки, з десятої спроби, налаштувала навігатор, поки крутилася по стежках, намагаючись призвичаїтись до керма, промайнуло години зо дві.

Але всі ці вправи дали змогу не думати.

Тобто, думати лиш про те, що робиш в цю мить. І це було неабияке відкриття!

Важливою ставала лише мить.

І більше нічого, крім неї.

Крім керма, розташованого справа, крім баритону навігатора, котрий говорив до неї з незвичним для її «американізованого» слуху англійським акцентом, крім шурхоту гравію під колесами.

Колись вона розмірковувала про те, як чудово було би бути… кішкою. Чи будь-якою іншою тваринкою. Навіть рибкою. Не була впевнена, що вони — дурні. Просто вони НЕ ДУМАЮТЬ про «минуле-майбутнє», а живуть лише тим, що бачать перед собою.

…Покрутившись по подвір’ю, вона нарешті повільно виїхала на сільську трасу. Згідно з навігатором, належало проїхати два кілометри від селища Голспі і звернути направо.

Протягом години, поки їхала «до місця призначення», не зустріла жодного авто.

І жодного перехожого. Чудові краї!

Великий майдан перед входом до замку оточували розлогі дуби.

Земля так само, як і скрізь, була присипана дрібним гравієм. І так само, як і скрізь, довкола не було жодної живої душі.

Енжі припаркувала авто, вимкнула мотор, поглянула на готичний годинник на одній з башт. Музей відчинявся об одинадцятій. Тобто — за п’ятнадцять хвилин. Але — для кого?..

Вирішила обійти місцевість. З фасаду замок виглядав, як безліч інших подібних споруд: величні башти, вхідна арка, рівненькі газони. Але варто було зазирнути за ріг, донизу — перед її очима відкрився зовсім інший краєвид: внутрішня сторона замку була ніби вмонтована в гору і кількома нижніми поверхами спускалася глибоко вниз.

Довгі сходи вели до парку в стилі класичного вікторіанського садівництва.

І, немов у театрі, спускалися до синього озера «партери» зелених схилів, геометрично окреслених білими стежками.

Дерева всередині всього велетенського простору також були підстрижені і висаджені з геометричною вивіреністю.

З висоти парк скидався на шахову дошку.

За спиною почувся шурхіт гравію.

Енжі озирнулася. Побачила, як до вхідних дверей прямує невисокий лисий старигань в національному одязі. Білі гольфи, вовняна спідниця-кілт, біла сорочка з розшитим кептарем, тартан — вовняна тканина, обернута довкола талії і перекинута через плече, капелюх з пером. Він був одягнений так само, як і вчорашній волинщик, що грав їй за вечерею.

Підійшовши до високих різьблених дверей, він порився в шкіряному ягдташі, що висів у нього на боку, дістав ключ і встромив його в шпарку.

Так от як відчиняються старовинні замки!

Звичайним ключем, котрий носить в кишені ось такий кумедний старигань.

Так просто, як і будь-який офіс чи крамниця!

Певно, це був один із служителів Данробіна.

Енжі невпевненою ходою пішла за ним, із жахом розуміючи, що їй зовсім не хочеться розмовляти, щось пояснювати, знайомитись і посміхатись.

От би дійсно стати кішкою!

Непомітно проскочити під людськими ногами до приміщення, забитися під диван чи ліжко і сидіти там тихо, щоби ніхто не помітив її присутності. Немов до неї повернулася давня і дивна хвороба — мовчати і сприймати світ таким, яким він є в цю мить.

Але ж вона не кішка…

Енжі увійшла слідом за служителем і зупинилася на порозі, спостерігаючи, як він зайшов за гардеробну стійку і почав розкладати на ній буклети. Розглядала білі мармурові сходи, килими, статуї і картини. Скрізь рясно висіли голови тварин — кабанів та оленів, котрі ніби визирали зі стін і дивилися на неї майстерно зробленими, майже живими очима.

Під кожною головою помітила напис з датою і іменем, розуміючи, що це ім’я належить тому, хто вполював тварину, а дата — коли саме це сталося. Були тут сторічні і навіть двохсотрічні опудала.

Енжі подумала, що це несправедливо — виставляти на позір смерть і розсердилася: нехай би поруч із цими головами висіли й черепи самих мисливців!

— Квиток? — озвався до неї служитель. — Двадцять п’ять фунтів!

Енжі схаменулася: фунтів у неї не було! Останні, що виміняла в аеропорту, віддала таксисту.

Треба було пояснити, хто вона, звідки і навіщо приїхала сюди.

Привіталася і промовила:

— Я — від місіс Страйзен… Вона сказала, що я можу знайти тут роботу…

Це пролунало трохи дивно, ніби вона потрапила в ті давні часи своєї