Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

— Від місіс Мелані? — зрадів служитель і Енжі зітхнула з полегшенням: все було так, як сподівалася Мелі. Її тут пам’ятали. Отже, всі пояснення можна звести до мінімуму.

— Так, вона нам телефонувала, — сказав служитель. — Я — Роб Макчисхолм.

Він вийшов з-за стійки і приязно потис їй руку.

— Друзі Мелані — наші друзі. Але, певно, вам потрібна місіс Олівія?

Енжі невизначено кивнула, розуміючи, що їй треба плисти волею хвиль, які, вочевидь, здійняла тут місіс Страйзен.

І… і жити даною миттю.

— Прошу, проходьте. Її кабінет за рогом — прямо, наліво і знову прямо.

Енжі подякувала, дивуючись тому, що в замку, виявляється, вже були люди, крім цього служителя.

Йшла довгим лабіринтом нижнього поверху, котрий не був таким розкішним, як верхні зали і, певно, раніше використовувався як помешкання для прислуги.

На вузьких дубових дверях сяяли золоті таблички з іменами служителів.

Вона знайшла потрібну: «Олівія Берд. Адміністратор» і тихо постукала.

Місіс Берд розмовляла по телефону і глянувши на Енжі, кивнула. Але не їй — а в слухавку:

— Так, здається, вона вже тут. Не хвилюйтеся, дорога. Я вмію пам’ятати дружбу.

Поклавши слухавку, вона весело посміхнулася Енжі:

— Завдяки вам, люба, я знову почула голос своєї давньої подруги. Ви робите дива! Ми не говорили з нею років сто!

Енжі знову зітхнула з полегшенням: чудова місіс Страйзен — вона і тут постаралася.

— Мелані сказала, що ви — художниця і до того ж — талановита реставраторка. А це те, що нам потрібно. Ви, певно, помітили, що ця частина нашої країни не надто придатна для того, щоби тут працювала молодь. Всі їдуть до Единбурга, Глазго, Киркалді чи взагалі до Лондона. Залишаються лише такі старі музейні щури, як ми з паном Макчисхолмом. В реставраційній майстерні лишилося двоє майстрів. Але вони працюють не щодня, адже мешкають в Дайсі. Тож ви прибули вчасно. Якщо вас влаштує заробітна платня, можете братися до роботи хоч зараз.

Енжі поквапилася сказати, що заробітна платня її влаштує.

Місіс Берд зраділа, сказала, що всі офіційні документи на дозвіл займатися реставрацією оформить сама і повела Енжі до майстерні, котра знаходилася на цьому самому поверсі в найдальшому кутку.

— Тут поки що нікого немає, — сказала вона, дістаючи з кишені довгий мідний ключ. — Містер Харпер — хворіє, а Роббі раніше полудня не з’являється або не з’являється зовсім… Тому цей ключ я віддам вам.

Вона встромила ключ у шпарину і двічі повернула…

…Це не був нижній поверх!

Те, що з зовнішнього боку здавалося майже підземеллям, з внутрішнього — величезною верандою зі скляною стіною, з висоти якої як на долоні лежав «версальський» краєвид, — той, що Енжі бачила кілька хвилин тому.

— Ну, Роббі! — гнівно вимовила місіс Берд. — Завжди забуває завісити вікно! А у нас же тут — рідкісні екземпляри! Мікроклімат!

Вона натисла якусь кнопку і важкі зсувні штори поповзли згори, затуляючи і краєвид, і світло. Клацнув вимикач і майстерня, котра нагадувала прозорий кришталевий куб з законсервованим всередині сонцем, поринула в сутінки. І вони здалися Енжі не менш привабливими, ніж щойно втрачене світло.

Але не це, не це було головним!..

Запах фарб, широкі столи з розкладеними на них сувоями, розкиданими пензлями і олівцями, з лампами, котрі мов живі велетенські богомоли схилялися над підрамниками, кольоровий пил, що легкою курявою здійнявся в промінцях ламп і вся обстановка майстерні — така незнайома і така привабливо-рідна, немов сказали їй: ось те, що тобі треба.

Але вона почула й інше, найважливіше: ось твій дім…

Це відчуття було набагато сильнішим, ніж те, яке вона пережила, коли побачила гобелен в помешканні Мелані Страйзен. Його можна було порівняти хіба що з вдихом, який робить потопельник, якимось дивом виринаючи на поверхню.

Вона пригадала як давно, у дитинстві, тонула в морі.

Це сталося майже на березі, коли зробивши кілька сальто під водою (вона завжди любила плавати і пірнати), втратила орієнтир і не знала, в який бік зробити поштовх, щоби опинитися на повітрі. І куди б не штовхалась — натикалася головою на піщане дно. Вже втрачаючи кисень, безсило припинила рухатися.

І тоді вода сама перевернула її і виштовхнула на поверхню.

Тієї ж миті, з судомним хрипом втягуючи в себе повітря, вона побачила берег зовсім іншими очима. Кілька хвилин задухи відкрили перед нею світ в тих незбагненних кольорах, які вона потім намагалася відтворити на своїх полотнах.

Тепер вона знову жадібно вдихнула запах фарб і її оболонка, яка досі здавалася їй безбарвною і порожньою, наповнилася безліччю відтінків. Їй здалося, що якби вона зараз підійшла до дзеркала, то побачила б на амальгамі лише сповнений кольорами контур. Кожна її судина засочилася фарбами, вони текли в ній, немов кров.

І, навчена за останні кілька годин жити лиш миттю, вона так чітко і так ясно усвідомила: ніщо і ніхто не зміг би зробити її щасливішою, ніж розсип тюбиків, пензлі і чисте полотно, натягнуте на підрамник.

— Опановуйте робоче місце, — сказала місіс Берд. — Тут на кожному столі те, що, на наш погляд, потребує відновлення. Докладніше вам розкажуть містер Харпер або Роббі. А поки їх немає, перегляньте це.

Вона кивнула в куток, де стояли стоси загорнутих в тканину полотен.

— Виберіть собі, що вам сподобається. Обідня перерва у нас з двох годин. На нижньому поверсі — кав’ярня. Але можете приносити їжу з собою чи замовляти тут. Ваш робочий день закінчується о шостій.

Приязно кивнувши, місіс Берд пішла.

Зачиняючи за собою двері, не втрималась, озирнулася.

Дійсно, все було так, як казала Мелані: молода жінка, яку вона щойно прийняла на роботу, притягувала погляд, немов магніт…

ДЕНИС

Сан-Дієго

Як мені набрид цей Сан-Дієго! Ми жили тут вже п’ятий день.

Мігель щовечора крутив у кінозалі свого готелю наш фільм. І якщо на перший сеанс прийшло людей з двадцять — п’ятий зібрав аншлаг.

І Мігель умовив нас залишитись на довше.

Дез перебував в ейфорії, рахуючи гроші і роздаючи інтерв’ю. Ми з Єлизаветою застрягли в анабіозі, розмірковуючи, що робити далі.

А в моїй голові постійно крутилася ця фраза: «Як мені набрид цей Сан-Дієго!».

Цікаво, що сказав би я років п’ятнадцять тому, якби міг уявити, що колись вимовлю її?

Я більше не мав сили дивитися на ці газони, клумби, цукрові стежки і пряничні, з чорт-зна-чого зроблені будинки, на червоні та жовті спортивні автомобілі і пластмасові рельєфні торси, що вештались по набережній.

Мене ніколи не приваблювала