Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Навіть довелося кілька разів переглянути наш фільм, в якому вирувало справжнє життя.

До того ж, запопадливий Мігель облаштував для нас окремий столик, до якого могли підходити всі бажаючі — познайомитись, взяти автограф і висловити свою думку.

Завдяки цьому, сп’янілий від успіху і прибутків Дезмонд Уїтенберг вже планував наступні «гастролі», запрошення до яких сипалися на нас, мов із рогу достатку.

Я ж сидів роздратований, поглинутий думками про подальші пошуки.

Стирчати на одному місці не мало сенсу.

Мій новий товариш, садівник Пол, не мав жодних звісток від несподівано зниклих господарів, мій чудовий друг, сержант Дрейк, суворо зберігав таємницю приватного життя мешканців цього райського куточка, або дійсно не мав ніяких відомостей про Маклейнів.

До кого звернутися ще, — ми не мали жодного уявлення.

В один із таких днів, коли я, мов павук, сидів за столом і вирішував, що робити, з’явилася ця бабця…

Вона подивилася стрічку і посунула з зали просто до мене, пожовуючи повітря нафарбованими яскраво-помаранчевою помадою губами.

Я «вмочив» свій ніс у келих з пивом, вдаючи, що я — то не я. Адже розмови з такими от нафарбованими старушенціями, котрі приходили сюди від нудьги, стали для мене справжньою карою Господньою.

Цікаві глядачі мучили мене годинами, розпитуючи, чи ходять по наших вулицях білі ведмеді і чи змащуємо ми шкіру собачим жиром замість того, щоб прийняти ванну.

І я звірів, дивуючись такій бурхливій уяві, що зберігалася поміж представників старшого покоління. Молодь здебільшого цікавило, чи правда, що футболіст Шевченко пише вірші…

Отже, бабця з помаранчевими вустами з діловим виглядом шкандибала просто на мене.

Підійшла і сіла навпроти, жодним чином не переймаючись тим, що я старанно наминав чіпси і ковтав пиво з виглядом крайнього ступеню зосередженості на процесах травлення.

Кілька хвилин вона уважно спостерігала за мною.

А потім вижувала своїми фарбованими вустами:

— Ваша країна — дійсно така?

— Яка? — не дивлячись на неї, буркнув я.

— Така, якою побачила у вашому фільмі, — конкретизувала вона.

Я зайняв оборонну позицію:

— А що ви там такого побачили?

Вона замислилась.

— Чорнобривці…

— Що?!

Вона була ще й божевільною, або впала в маразм. Тільки цього мені бракувало! Я хотів підвестися і швидко змитися. Нехай з нею розбирається Дез.

Але вона зупинила мене суворим поглядом — і я слухняно сів.

— Ви ж — з України?

Досі всі, не зважаючи на титри, вважали, що ми — «раша».

— Так, — сказав я. — А що ви знаєте про Україну?

— Майже нічого, — сказала вона. — Хіба те, що там — талановиті люди. Шкода, що про вас так мало знають у світі.

— Кому треба, той знає… — буркотнув я.

Цієї миті до столика підійшла Єлизавета, кивнула старій, поплескала мене по плечі:

— Мігель запрошує поїсти.

Я кивнув, радіючи можливості припинити розмову. Ліза відійшла.

— Це ваша дружина? — запитала стара.

Вона була такою ж, як усі бабці в усіх кінцях світу — цікава і налаштована на довгі балачки.

— Ага… — сказав я і знову зробив спробу підвестися.

— Гарно живете? — не вгавала стара пані.

— Пречудово!

— Давно?

— Дуже!

— Маєте дітей?

— Так, сім душ! Один за одним! — роздратовано сказав я.

— Це щастя, коли чоловік і дружина мають стільки дітей і спільну працю. Щасти!

Вимовивши цю сентенцію, пані підвелася першою.

Вона гляділа в бік майданчика, на який в’їхав білий автомобіль. Я поглянув туди ж і здивувався: оце колорит!

За кермом сиділа така ж літня пані, одягнена в картате індіанське пончо, вся увішана намистом. Її довге волосся було заплетене в дві тонкі косички. Складалося враження, що вона щойно вийшла з індіанського поселення.

Цікавий типаж. Індіанська пані суворо кивнула моїй разфуфиреній співрозмовниці, мовляв — я чекаю! Та поквапливо кивнула мені.

А на мій здивований погляд, відповіла:

— Це моя покоївка.

І тут мені дійсно стало цікаво: дві колоритні пані на дорогому авто! Куди вони поїдуть? Хто такі? Сан-Дієго досить дороге місто для таких от літніх пань.

— Перепрошую, — гукнув до старої. — Вибачте, що був нечемним. Мене звуть Денис Северин. Я готовий поговорити з вами про Україну!

Це виглядало досить безглуздо, але чомусь мені закортіло зупинити її хоча б на мить.

Вона обернулася:

— Дуже приємно, — відказала. — Я — місіс Мелані Страйзен. А все, що я хотіла дізнатися — дізналась. Прощавайте!

Вона сіла в авто.

Індіанка так рвонула з місця, ніби брала участь в перегонах.

Я розгублено дивився вслід, напружено думаючи, що я десь вже чув це ім’я…

До мене знову підійшла Єлизавета, за нею, як завжди, волочився втомлений славою Дез.

Єлизавета, кивнула в бік авто:

— Колоритні бабці! Що вони хотіли?

А дійсно — що вони хотіли, подумав я.

Авто завертало за ріг і з пагорба було видно, що прямувало в бік поселення, біля якого мене заарештували п’ять днів тому.

— Здається, я зробив помилку… — сказав я.

Але мені це не здавалося: я був у цьому впевнений!

* * *

Океанські хвилі шліфували ребристі дюни піску.

В таку хвилю можна було заходити довго, маючи ілюзію, що вже досяг певної глибини, але при відкаті, ноги лишалися у воді хіба що по коліна.

Ми сиділи в шезлонгах, так і не наважуючись забрести в океан.

Та нам цього й не хотілося.

— Навіщо ти змолов ті дурниці? — вкотре питала Ліза. — Якщо ця місіс Страйзен — єдина, з ким товаришувала Ліка, вона, вірогідно, має з нею зв’язок і одразу перекаже цю інформацію.

Який же ти дурень, Ден! Який дурень!

Мені не було чим крити.

Наслухавшись за ці дні нісенітниць від подібних старушенцій і дідків, я дійсно втратив пильність.

— Досить докорів, — сказав Дезмонд. — Треба подумати, як це виправити. Принаймні, ми знаємо людину, котра могла би прояснити ситуацію.

— І ця людина живе в тій мишоловці, підходити до якої мені — зась! — сказав я.

— Тоді піду я, — сказала Єлизавета.

— Результат буде такий самий: тебе не пропустять без дозволу хоча б одного мешканця цього клятого мільйонерського кубла.

— І все ж таки я спробую! — рішуче сказала Ліза і підвелася з шезлонгу, кинувши нам через плече: — Не ходіть за мною! Я сама. Якщо до вечора не повернусь — вважайте мешканців селища людожерами. І не сидіть на сонці — пече.

Ми з Дезом, як два школяра, накинули на плечі рушники і не зробили ані кроку: наказ — є наказ. Перезирнулися, розуміючи один одного без слів: краще не потрапляти їй під гарячу руку.

— Дивно, що проживши стільки років, я ніколи не уявляв,