Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому 📚 - Українською

Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ґудзик-2. Десять років по тому" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 73
Перейти на сторінку:
що жінка може бути ось такою, — сказав Дез, дивлячись їй услід.

— Якою?

— Нор-маль-ною, — сказав Дезмонд Уїтенберг. — Такою, як ми.

— Ми? Дискримінація за статевими ознаками! — сказав я. — Здається, у вас цього не люблять.

— На словах, дорогенький, на словах. У мене завжди були силіконові ляльки. Я ніколи не розмовляв з ними серйозно…

— А Опра?

Опра була першою дружиною Деза і загинула, спускаючись на лижах з гір, років двадцять тому.

— Опра… Я гадав, таких більше немає, — він тоскно поглянув услід Єлизаветі, котра піднімалася білими сходами пляжу, — …і помилився…

До вечора вона не повернулася.

Проте, передзвонила:

— Не хвилюйтесь. Мене не з’їли.

— Ти де?

— У Мелі… У місіс Мелані Страйзен. Все в порядку. Я лишаюся ночувати. Вранці побачимось.

Як завжди, вона нічого не пояснювала.

МАРИНА

— Відкрий он ту шухляду! — сказала Любов Данилівна.

Марина зітхнула. Вона відкривала її вже разів десять і знала, що буде далі.

Попри це, вона покірно встала, відклала книгу і відчинила дверцята шафи, висунула шухляду, запитально поглянула на жінку.

— Діставай! — наказала та.

Марина витягла три целофанових пакети.

— Неси всі, — сказала Данилівна, — розберемось.

Марина виклала пакети біля її ніг.

— Давай! — скомандувала Данилівна. — По черзі.

Марина взялася за перший пакет.

Обережно витягла з нього темно-синю сукню з білим плетеним комірцем, чорну комбінацію — нову і стару водночас. «Нову» — тому, що жодного разу не вдягнену, «стару» — тому, що років цьому витвору радянської легкої промисловості було зо тридцять. Далі слідувала білизна — така ж нова-стара. Чорні панчохи на резинках (це вже щось більш-менш сучасне, куплене нею ж нещодавно), лаковані тупоносі туфлі шкільного фасону.

Все це вона тримала над ліжком перед очима Данилівни, котра, суплячи брови, уважно роздивлялася кожну річ.

— Давай другий! — командувала.

І Марина так само потрошила вміст другого пакета: чорна спідниця, біла блузка. Біла білизна, білі капці на шнурівці, довгі чорні гольфи…

— Третій!

У третьому була бузкова сукня з полиском, окремо до неї — великий цупкий комір на ґудзику, білизна тілесного кольору, запаковані нові колготи марки «Конте» і стерті на підошвах, але гарні туфлі на високому підборі з грайливими лаковими бантиками.

Все це розвішувалося на бильцях ліжка охайними шарами — одне за одним, щоби, не дай Боже, потім нічого не переплутати!

— Слухай, — зосереджено бурмотіла Данилівна, поглинута думками. — Цікаво, навіщо там, скажімо, труси? І зовсім нові колготи? А туфлі? Вони ж тиснуть…

— Пані Любо, — втомленим голосом відказувала Марина, — не до театру ж збираєтесь…

Вона знала, що старій краще підтакувати, ніж умовляти не молоти дурниці.

— А бузковий колір… — продовжувала Данилівна. — Чи не дуже він претензійно виглядатиме? Може, відпореш ту оборку? Точно! Сідай: відпореш цю ідіотську оборку!

— Добре, — згоджувалася Марина. — Але тоді ви виглядатимете, як школярка: буде вище коліна!

— Справді? — замислювалася стара. — Так, я про це не подумала. Ну, тоді складай все на місце. Що за чортівня: нема що надіти на власний похорон!! Яка зараз мода?

І вони обговорювали «тенденції і тренди-бренди», мов дві студентки.

А потім Данилівна говорила:

— Може, хоч на похорон приїде…

І в Марини щораз завмирало серце.

Скільки разів вона вимовляла подумки: «Він не повернеться».

А навіщо йому повертатися, заради чого або кого?

Зрештою, він може згодом забрати до себе матір. І її, Маринина, місія на цьому буде вважатися завершеною.

…Розмови з матір’ю про Дениса стали таким самим ритуалом, як перегляд її «посмертного гардероба».

— Вони були разом менше, ніж рік! Хіба це можна назвати шлюбом? І взагалі все вийшло так несподівано і спонтанно, що ми з батьком — Царство йому Небесне! — не встигли і оком змигнути. Ніякого весілля. Привів її до нас в гості, мовляв, привітайте — одружився. Все не як у людей. Не знала я з ним спокою! А був же відмінником, вірші писав. Такі чудові… У мене навіть десь зошити зберігаються. Потім покажу… Вступив на режисуру, хоч як ми його умовляли — ну що це за професія. Такий щасливий був. А потім — ніби підмінили хлопця: навчання покинув — і до армії. Я тоді день і ніч плакала. Інші від армії тікають, батьки що завгодно роблять, аби їхні діти туди не потрапили. Була і у нас така можливість. А він затявся: до армії! Тоді я свій перший інфаркт і заробила. Молилися. Чекали. А він ще й на надстрокову лишився! Повернувся. Інститут все ж таки закінчив і подався до провінції. Думала, грішним ділом — зіп’ється. Але він там добре заробляти почав.

Повернувся вже із запрошенням на роботу. Я раділа: став нарешті людиною. Квартиру купив. Нам дуже помагав. А коли несподівано одружився, я спочатку ще більше зраділа і перехрестилася. Побачила ту дівчинку. Молоденька… Ввічлива, мовчазна, світла така. Чому б не жити?! А він до неї якийсь не теплий був. Я це одразу помітила і переживала страшенно, що вона його покине. Так воно і сталося, зрештою. Але то був удар: щезла. Поїхала кудись і зникла. Що з ним сталося! Бігав, мов поранений. До нас рідко заходив, а як заходив — чорний увесь. Потім замкнувся. Закам’янів. Так і живе. Одна надія: ти йому допоможеш…

Марина знизувала плечима і мовчала.

Виходила в коридор, набирала американський номер аби почути голос і невимушено запитати: «Ну, як справи? Знайшли?» — і десь далеко в глибині душі сподіватися, що пошуки будуть марні…

Після останнього дзвінка їй точно здалося: не повернеться. Голос був втомлений, роздратований, чужий.

Денис сказав, що ніяких зрушень в пошуках немає і що їм запропонували контракт на місяця три-чотири аби проїхатися по різних штатах з показом фільму.

Це здалося їй відмовкою.

Треба було змиритися.

Він з’явився в її житті — і знову зник. З одного боку, це було цілком логічно, а з іншого — несправедливо і прикро. А ще — нестерпно, ніби їй відрубали руку чи видалили нирку.

Жити — можна, а от радіти такому життю — навряд чи…

ДЕНИС

Ще ніколи така розкішна подорож — на повному забезпеченні, по дорогих готелях, зі славою, котра ширилась після прес-конференцій, майстер-класів і показів «Німої крові», з «потрібними знайомствами» і перспективами, про які можна було лише мріяти — не була більшою в житті пасткою.

Капкан, до якого я потрапив, виявився золотим.

Аби вирватися, треба було перегризти собі лапу. Але я не міг підвести друзів. Тим більше, що Єлизавета не втрачала надії на зустріч і з ентузіазмом їхала в будь-яке місто чи селище.

А перед сеансом

1 ... 46 47 48 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик-2. Десять років по тому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґудзик-2. Десять років по тому"