Читати книгу - "Пробуджені фурії"

В голограмі двічі легенько пахнуло, а тоді залунали тоненькі пронизливі зойки.

Оповідач кивнув і прокашлявся:

— Хто-небудь, заберіть його, звеліла Квелла, і двоє з юрби підняли жерця й понесли його геть, а він продовжував кричати. І, мабуть, вони були раді з нагоди забратися, бо опісля народ затих і злякався, як побачив зброю в руці Квелли. Коли крики затихли вдалині, запала тиша, яку зрушував тільки стогін морського вітру, що гуляв уздовж пристані, та скиглення миловидної повії, що лежала в ногах Квелли. А сама Квелла повернулася до другого жерця й наставила на нього свого револьвера. А тепер ти, сказала вона. Чи скажеш ти мені, що ніколи в житті не бував із повією? І тоді жрець випростався й пильно глянув їй в очі, і сказав, я жрець, і за все життя я жодного разу не був із жінкою, щоб не заплямувати святість свого тіла.

Оповідач застиг у драматичній позі й почекав.

— Із таким репертуаром він випробовує удачу, — пробурмотів я до Сильви. — Цитадель же просто на вершечку цього пагорба.

Але вона нічого не чула, а тільки не зводила очей з маленької кулі голограми. Я бачив, що вона легенько хитається.

От лайно.

Я схопив її за руку, але вона роздратовано скинула її.

— Квелла теж глянула чорновбраному жерцеві у колючі гагатові очі й побачила, що він говорив правду, що він був людиною свого слова. Тоді вона глянула на револьвер у руці, а потім знову на того чоловіка. І сказала, тоді ти фанатик, і вже нічого не навчишся — і вистрілила йому в обличчя.

Ще один постріл, і кульку голограми залило яскраво-червоним. Великий план рознесеного обличчя жерця. Оплески й вигуки в натовпі. Оповідач перечекав їх зі скромною усмішкою. Поруч зі мною Сильва стрепенулася, ніби щойно прокинулась. Оповідач усміхався.

— А тоді, друзі мої, ви, певно, можете уявити, що миловидна юна повія була щиро вдячна своїй рятівниці. І коли натовп забрав геть тіло другого жерця, вона запросила Квеллу додому, де… — Оповідач знову прибрав руки з пульта й обійняв себе руками. Він театрально здригнувся й потер плечі долонями. — Але боюся, що вже справді стало надто холодно, і хіба можна продовжувати…

Серед нових голосних протестів я взяв Сильву за руку й повів її геть. Вона кілька кроків нічого не казала, тоді розгублено глянула на оповідача, а тоді на мене.

— Я ніколи не бувала на Шарії, — сказала вона здивовано.

— Ні, і я закладаюся, що він теж не бував, — я пильно глянув їй у вічі. — І Квеллі точно ніколи не довелося. Але байка з цього виходить цікава, це точно.

Розділ п'ятнадцятий

Я приніс пачку одноразових телефонів, які дістав у вуличного продавця на пристані, і використав один з них, щоб подзвонити Ласло. Його голос пробивався крізь частоти разом із шурхотом глушилок і протиглушилок, що наповнював ефір над Новим Хоко, наче смог якихось земних міст початку тисячоліття. Портовий гамір теж не дуже мені допомагав. Я міцно притис телефон до вуха.

— Балакай голосніше, — сказав я йому.

— …сказав, що вона й досі не настільки одужала, щоб використовувати мережу?

— Каже, що ні, але тримається добре. Слухай, ми розставили сліди. Можеш уже готуватися зустріти дуже розлюченого Курумаю, що загрюкає в твої двері сьогодні ввечері. Починай продумувати алібі.

— Хто, я?

Я мимохіть усміхнувся.

— То як, того Ковача не видно?

Я не розчув його відповідь, бо шипіння й перешкоди раптом загусли й стали між нами, мов ліс.

— Повтори?

— …сьогодні вранці, сказав, що бачив учора «Черепків» коло Шопрона, а з ними якісь незнайомі морди, що скидал… дуже швидко на південь. Мабуть, будуть тут надвечір чи коли.

— Гаразд. Коли Ковач таки з’явиться, стережіться. Той гімнюк небезпечний. Сидіть тихенько. Очі на сканери.

— Буде зроблено, — довга, запорошена статикою пауза. — Слухай, Мікі, ти ж там добре про неї дбаєш?

Я пирхнув.

— Ні, я зараз зніму з неї скальп і продам усю пам’ять якомусь інфоскладу. А ти як думав?

— Я знаю, ти… Ще одна хвиля перешкод розчинила його голос. — …бо як ні, то краще доправ її до когось, хто зможе допомогти.

— Ага, ми працюємо над цим.

— …Міллспорт?

Я відповів, лиш здогадуючись, про що він спитав.

— Не знаю. Принаймні, поки що ні.

— Якщо буде треба, дядьку… — його голос затухав, забитий відстанню і спотворений глушилками. — …все, що зможеш.

— Ласе, ти пропадаєш. Мені пора йти.

— …канери, Мікі.

— Ти теж. Поговоримо згодом.

Я перервав зв’язок, прибрав телефон від вуха й зважив його в руці. Довго дивився у відкрите море. Тоді витягнув з кишені новий телефон і набрав інший номер, якому вже сповнилося кілька десятиліть.

Як і більшість міст на Світі Гарлана, Текітомура чіплялася до країв гірського масиву, що стояв по пояс в океані. Місця під забудову було обмаль. Десь у той час, як Земля налаштувалася увійти в плейстоценовий льодовиковий період, Світ Гарлана, здається, постраждав від різкої переміни клімату в протилежному напрямі. Полярні шапки розтанули до жалюгідних понівечених залишків, а океани піднялися й затопили всі континенти маленької планети, окрім двох. Далі були масові вимирання, серед яких і доволі перспективної раси ікластих жителів берегів, котрі, як на це вказують викопні докази, просунулися були до кам’яних знарядь, вогню й релігії, заснованої на заплутаному гравітаційному балеті трьох супутників Світу Гарлана.

Вочевидь, поклоніння цій вищій силі не допомогло їм урятуватися.

У марсіян-колонізаторів проблем з обмеженою площею суші нібито не виникло. Вони зводили виточені стрімкі гніздища просто в скелях найкрутіших гірських схилів і здебільшого не звертали уваги на крихітні клапті й карнизи землі, що були доступні на рівні моря. Через пів мільйона років марсіян не стало, але руїни їхніх гніздищ протрималися до нової хвилі колонізаторів-людей, які глипали на них і здебільшого не зачіпали. Астрогаційні карти, знайдені в покинутих містах на Марсі, завели нас аж сюди, але щойно прибувши, ми опинилися самі по собі. Безкрилі й позбавлені більшості наших звичайних небохідних технологій орбітальними супутниками, люди оселилися в традиційних містах на двох континентах — у розкинутому острівному мегаполісі в серці Міллспортського архіпелагу і в маленьких, стратегічно розташованих портах для підтримки загального зв’язку. Текітомура була десятикілометровою смугою густо забудованого портового району, що впирався спиною аж у насуплені гори, на межі яких різко сходив нанівець. На скелястому передгір’ї нависала над лінією обрію цитадель, можливо, прагнучи своєю висотою наблизитися до