Читати книгу - "Пробуджені фурії"

На археологістичних майданчиках Текітомури більше ніхто не працював. Гранти на все, що не стосувалося підкорення військового потенціалу супутників, були обдерті до кістки, а ті магістри Гільдії, яких не понесло течією військових підрядів, уже давно переслали себе до системи Латімера гіперкидками. Острівці впертих і здебільшого самофінансованих диких талантів ще тримаються на кількох перспективних точках коло Міллспорта й південніше, але в горах над Текітомурою табори копачів стоять безлюдні й запустілі, такі ж покинуті, як і скелетасті марсіянські вежі, поруч з якими вони виросли.

— Звучить надто добре, щоб бути правдою, — сказав я, коли ми купували припаси в портовій крамничці. — Ти впевнена, що там ми не натрапимо на купку романтично стурбованих підлітків чи якихось недобитих дротників?

Замість відповіді вона виразно на мене глянула і потягнула за єдине пасмо волосся, що втекло з-під гніту хустки. Я знизав плечима.

— Ну тоді гаразд, — я підняв запаяну пачку амфетамінової коли. — 3 вишневим смаком питимеш?

— Ні. На смак як лайно. Бери звичайну.

Ми купили торби, щоб нести припаси, більш-менш навмання вибрали вулицю, що лізла вгору від портового району, і пішли нею. Менш ніж за годину гамір і будинки почали зникати, а схил дедалі крутішав. Я регулярно зиркав на Сильву, коли наш темп підупав і кроки стали більш обдуманими, але вона не виказувала жодних ознак вагання. Ба навіть навпаки, посвіжіле повітря й холодні промені сонця ніби йшли їй на користь. Напружена хмурість, що лежала на її обличчі від ранку, розгладилася, і вона навіть усміхнулася раз чи двічі. Ми дерлися вище, сонце блискало на оголених мінеральних висипах у придорожньому камінні, а краєвид став вартий того, щоб зупинитися. Ми кілька разів перепочивали, щоб випити води й роздивитися берегову лінію, вздовж якої витягнулася Текітомура, і море за нею.

— Мабуть, круто було бути марсіанином, — сказала вона в одну з таких хвилин.

— Можливо.

Перше гніздище навернулося на очі з іншого боку широкого кам’яного виступу гори. Воно височіло вертикально вгору майже на кілометр, а на всі його викрути й набряки було важко спокійно дивитися. Посадкові гребені витягувалися в боки, наче язики з вирізаними шматками, шпилі широко розходилися, отвори в дахів’ї були оздоблені сідалами й іншими, менш упізнаваними виступами. Зяяли входи, такі анархічні різновиди похідних від овалу форм, від довгастих, тонких, вагінальних до роздутих до обрисів серця, а також усіх форм, що лежали між ними. Скрізь гойдалися дроти. Виникало невловиме, але настирне відчуття, що вся будівля співала б на сильному вітрі, а ще, можливо, хиталася б, наче гаргантюанські дзвоники на дверях.

На підході до гніздища скупчені людські будівлі стояли маленькі й опецькуваті, як гидкі щенята під ногами казкової принцеси. П’ять хатин у стилі, не набагато новішому за пережитки Нового Хоко, усі з тим тьмяним блакитним світлом всередині, що означає автоматизовані системи в режимі очікування. Ми зупинилися перед першою, до якої дійшли, і поскидали рюкзаки на землю. Я прикинув кути обстрілів, намітив собі потенційні точки прикриття для будь-яких нападників і подумав про варіанти ударів, якими зможу видовбати їх звідти. То був більш-менш автоматичний процес, посланська обробка просто вбивала час, як інші люди могли б сидіти й посвистувати.

Сильва зірвала з голови хустку й труснула волоссям з очевидним полегшенням.

— Дай мені хвилинку, — сказала вона.

Я задумався над своєю напівінстинктивною оцінкою обороноздатності цього місця розкопок. На будь-якій іншій планеті, де можна легко знятися в повітря, ми були б відкритою мішенню. Але на Світі Гарлана звичні правила не застосовуються. Найважча дозволена летюча машина — це шестимісний гелікоптер на антикварному роторному двигуні, без розумних систем і без встановленого променевого озброєння. Все решта перетворюється на попіл, що випадає з повітря. Як і одинокі літуни в антигравітаційних ранцях чи нанокоптерах. Обмеження, накладені ангельським вогнем, як виявилося, так само стосуються рівня технології, як і фізичної маси. Додати до цього обмеження висоти у чотириста метрів над рівнем моря, вище яких ми вже добряче піднялися, і можна спокійно припустити, що єдиний спосіб, у який до нас можна буде підібратися — це пішечки стежечкою. Або видертися крутим обривом вгору, чого я їм щиро побажав би.

Позаду мене Сильва вдоволено буркнула. Я розвернувся й побачив, як двері хатини прочиняються. Вона іронічно змахнула рукою.

— Після вас, професоре.

Коли ми занесли рюкзаки всередину, блакитний пілотний вогник замигтів і переблимнувся на білий, і я почув, як десь зашепотіла, стартуючи, система кондиціонування. Котушка даних в одному з кутків розкрутилася й ожила на столі. Повітря тхнуло бактерицидами, але системи вловили присутність людей, і тепер запах швидко слабшав. Я запхав свого рюкзака в куток, здер із себе куртку й ухопив стілець.

— Кухонне начиння в одній з інших хатин, — сказала Сильва, ходячи туди й сюди через внутрішні двері. — Але більшість того, що ми накупили, все одно самонагрівне. А решту з того, що нам треба, ми й так маємо. Ванна отам. Ліжка там, там і там. Вибач, автоформи нема. Параметри, на які я натрапила, коли розбиралася з замками, вказують, що тут місця на шістьох. Інфосистеми проведені й підключені в глобальну мережу через Міллспортський університет.

Я кивнув і ліниво провів рукою крізь котушку даних. Навпроти мене раптом заблимала проекція суворо одягнутої жінки. Вона вклонилася з химерною формальністю.

— Професоре Передчутливий.

Я зиркнув на Сильву.

— Дуже смішно.

— Я Розкопка-301. Чим можу вам прислужитися?

Я позіхнув і оглянув кімнату.

— Тут є якісь робочі захисні системи, Розкопко?

— Якщо ви маєте на думці зброю, — делікатно сказав конструкт, — то боюся, що ні. Постріли снарядами чи неконтрольованими енергіями так близько до місця найвищої ксенологічної важливості були б неприпустимими. Однак усі будівлі захищені системою кодування, яку дуже важко зламати.

Я знову зиркнув на Сильву. Вона усміхнулася. Я кахикнув.

— Гаразд. Як щодо нагляду? Як далеко вниз схилом бачать твої сенсори?

— Зона моєї чутливості покриває лиш сам майданчик і підсобні будівлі. Однак через глобальний канал я можу отримати доступ до всієї повноти…

— Ага, дякую. Це все.

Конструкт блимнув і щез, а кімната після нього здалася на якусь мить похмурою й застиглою. Сильва перейшла до головних дверей і причинила їх. Вона показала рукою навкруг.

— Гадаєш, тут буде безпечно?

Я знизав плечима, пригадавши погрозу Танаседи. Глобальний ордер на взяття у полон.

— Так само безпечно, як і в будь-якому іншому місці, що спадає мені на думку. Особисто я б сьогодні гайнув до