Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Чи то пак відчують, коли дізнаються, де вони, бо ж на ту мить не мають про це ані найменшої гадки. Вони опинилися на якомусь цвинтарі й не знають, де сховати свої парашути. Ґабчик накульгує, бо пошкодив палець ноги, ступивши на рідну землю. Десантники йдуть, не знаючи, куди вони прямують, за ними лишаються сліди. Нашвидкуруч вони закидають свої парашути снігом. Їм відомо, що незабаром розвидніє, що їм загрожує небезпека і треба десь заховатися.

Вони знаходять прихисток у скелястій печері в закинутій каменярні. Тут Ґабчик із Кубішем захищені від снігу й холоду, однак не від ґестапо. Вони знають, що затримуватися тут не можна, але не знають, куди їм іти. Чужинці у власній країні, заблукані, поранені… Звісно, їх уже розшукують ті, хто не міг не почути гуркоту літака, який скинув десант. Хлопці вирішують чекати — а що їм ще лишається? На що вони сподіваються, пильно розглядаючи карту? Відшукати там цей крихітний кар’єр? Їхня місія може закінчитися, ледве почавшись, або ж, якщо припустити, що їх ніколи не знайдуть, то навіть і не почавшись.

Але їх таки знаходять.

Над ранок на них натрапляє місцевий лісник. Він почув уночі гудіння літака, відшукав парашути під снігом і за слідами прийшов до десантників. Ось він заходить до печери й, кахикнувши, каже до них: «Привіт, хлопці!»

На думку Едуара Юссона, усе ще від самого початку пішло шкереберть, але Ґабчикові з Кубішем таки пощастило. Лісник — мужня людина, і він їм допоможе, хоча й знає, що ризикує власним життям.

149

Починаючи від цього лісника, потягнеться довгий ланцюжок учасників Опору, який приведе наших двох героїв до Праги, у квартиру родини Моравців.

Ця сім’я на ту мить складається з батька, матері й молодшого сина на ім’я Ата, бо тимчасом старший — в Англії, пілотує «спітфаєр».

Вони не родичі з полковником Моравцем, просто мають однакове прізвище, але так само, як і він, протистоять німецьким загарбникам.

І не лише вони. Ґабчик і Кубіш зустрінуть на батьківщині чимало простих людей, готових ризикнути життям, щоб прийти їм на допомогу.

150

Мою битву було програно ще заздалегідь. Я не можу розповісти цю історію так, як мав би. Усе це нагромадження персонажів, подій, дат, ці нескінченні розгалуження причиново-наслідкових зв’язків, ці справжні люди, які насправді існували, зі своїм життям, своїми вчинками, своїми думками — я можу лише ледь-ледь торкнутися їх… Я безперестанно б’юся об стіну Історії, яку невпинно обсновує, здіймається чимраз вище, стає чимраз густішим бентежливий плющ причинності.

Я дивлюся на карту Праги, де цятками позначено помешкання тих родин, що допомагали десантникам і давали їм прихисток, заплативши за це — майже всі — своїм життям. Чоловіки, жінки й діти. Сім’я Сватошів за два кроки від Карлового мосту, сім’я Оґоунів біля замку, родини Новаків, Моравців, Зеленок, Фафеків[38], що жили східніше. Кожен член кожної цієї сім’ї заслуговує на окрему книжку, де було б описано все: від вступу до лав Опору аж до трагічної розв’язки в Маутгаузені. Скільки ж забутих героїв поховано на велетенському цвинтарі Історії… Тисячі, мільйони Фафеків і Моравців, Новаків і Зеленок…

Ті, що померли, — мертві, і їм цілковито байдуже, чи віддадуть їм шану, чи ні. Однак для нас, живих, це дещо таки означає. Від пам’яті немає жодної користі тому, кого вона вшановує, пам’ять служить тому, хто послуговується нею. Завдяки ній я будую свою особистість, у ній я знаходжу розраду.

Жоден із читачів не стане запам’ятовувати цей список прізвищ, та й навіщо, здавалося б? Щоб якась інформація затрималася в пам’яті, спочатку треба вбрати її в літературну оздобу. Це гидко, але це так. Я вже знаю, що лише Моравці й, можливо, Фафеки знайдуть собі місце в моїй оповіді. Сватоші, Новаки, Зеленки, не кажучи вже про тих, чиїх імен я не знаю і навіть не здогадуюся про їхнє існування, — усі вони повернуться до забуття. Але ж урешті-решт ім’я — це лише ім’я. Я думаю про них усіх. Я хочу говорити з ними. А якщо мене ніхто не чує, не біда. Ні для них, ні для мене. До того ж, можливо, одного дня хтось, кому потрібна буде підтримка й розрада, напише історію Новаків і Сватошів, Зеленок чи Фафеків.

151

8 січня 1942 року кульгавий Ґабчик разом із Кубішем уперше ступають на священну землю Праги, і барокова краса міста — я в цьому переконаний — зачаровує їх. Утім, перед ними відразу ж постають три головні проблеми підпільника: проживання, харчування й документи. У Лондоні їм, певна річ, видали фальшиві посвідчення особи, але цього не досить. У Протектораті Богемії та Моравії 1942 року життєво необхідним був дозвіл на роботу, а крім того, якщо хтось зауважить, як вони серед білого дня тиняються без діла вулицями міста (а наступними місяцями товаришам доведеться частенько до цього вдаватися), то потрібне буде переконливе пояснення їхнього неробства. Щоб вирішити цю проблему, місцеві підпільники звертаються до лікаря, який лікував Ґабчикові ногу. Той забезпечує десантникам довідки про непрацездатність, поставивши Ґабчикові діагноз «виразка дванадцятипалої кишки», а Кубішеві — «запалення жовчного міхура». Таким чином, документи їхні в порядку. Гроші теж є. Залишається питання із житлом. Але й тут їм доведеться переконатися, що навіть у ці темні часи не бракує добрих людей.

152

Не варто довіряти всьому, що розповідають, тим паче, якщо це розповідають нацисти: загалом вони або сприймають бажане за дійсне і глибоко помиляються, як товстун Ґерінґ, або ж нахабно брешуть задля своїх пропагандистських цілей, як шарлатан Ґеббельс, котрого Йозеф Рот назвав «людиною-гучномовцем». А часто — і те і те воднораз.

Гайдріх також не уникнув цього притаманного нацистам тропізму[39]. Коли він стверджував, що знечолив і знешкодив чеський Опір, то, либонь, щиро в це вірив, і хоч загалом-то й мав рацію, але все ж таки трохи лестив собі. Тої ночі, 28 грудня 1941 року, коли Ґабчик так невдало спустився на рідну