Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Що? — спитав я спокійно.

— Один пацюк сидить посередині і, здається, здихає. А всі інші — кругом нього, сидять і дивляться... видно, ждуть, коли здохне.

Несподіванки для мене в цьому не було. Коли найголодніший пацюк починає здихати, інші накидаються на нього й зжирають. Ось тоді й треба запам’ятати, котрий рвонеться перший, його треба буде берегти, плекати, захищати. Коли всі пацюки накидаються на одного, між ними починається гризня, і в гризні найбільше можуть покусати того, котрий рвонувся перший. Від укусів він може ослабнути, і його з’їдять. Буває, коли виводиш людоїда, гине навіть останній пацюк — укус не загоюється, рана гноїться, тварина здихає. Тоді, вважай, уся праця пропала марно.

— Оце вже справжній голод, Отіє-батоно,— сказав я і пішов до дверей на балкон.

Туташхіа подався за мною, але в діжці нічого цікавого вже не було, тільки замість семи в ній сиділо шестеро пацюків. Одному з них припав хвіст з’їденої тваринки, і він ліниво покусував його. Каліцтва чи вкусу я не помітив на жодному пацюкові. А це означало, що канібалізм того дня вже не повториться.

Дата Туташхіа вмостився на поручнях і дивився на море.

Коли я вернувся і сів до столу, із сусідньої кімнати долинув голос Вараміа. Він говорив неквапно, обдумував, видно, кожне слово:

— Що й казати, добродій Мурман годує нас і не втручається, він не говорить: ось вам на один раз і більше не просіть. Чого ж нам сперечатися й сваритись? Якщо одному з нас не вистачає, зваримо трохи більше, та й по всьому. Даремно ти кажеш, Квішиладзе-батоно, нібито Чоніа тобі накидає менше, а іншим більше. Зраджують очі тебе, в тому твоя й провина. І ти, Чоніа-батоно, не ображайся намарне. Буває, в людини глузд за розум завертає, скаже не до ладу, справі на шкоду, а від твоєї образи й злості вона ще більше шкоди накоїть. Будеш упиратися, так і вийде. Навіщо кожне кривдне слово пам’ятати й рахунки зводити! Дріб’язкова суперечка ваша — ні до чого вона вам.

— Ти часом не піп, Вараміа? — спитав Чоніа.

Вараміа знову переклав негнучкі руки до стіни й повернувся на бік, а трохи згодом промовив:

— Ні, не духовна я особа.

— Тоді облиш свої проповіді. Тебе не питають, що робити!

Кучулоріа голосно засміявся, але сміх той був такий, що Чоніа, й Вараміа — обидва водночас — могли подумати, нібито Кучулоріа на його боці.

Опівдні Чоніа поставив казан на вогонь і відміряв борошна стільки, як і в попередні дні,— на чотирьох чоловік. Я вже подумав, що він відмовився від своєї погрози. Та помилився. Не знаю чому: чи тому, що Чоніа й так уже вирішив нічого не давати Квішиладзе, чи тому, що Квішиладзе перед тим, як Чоніа почав накидати гомі в тарілки, завів уже таку балачку, що й зовсім ні в тин ні в ворота,— але Чоніа поділив їжу на три пайки, а не на чотири.

А говорив Квішиладзе ось що:

— Вараміа-батоно, по тобі видно — чоловік ти порядний. От і скажи. Євангеліє вчить нас: потопаючому подай руку й витягни з води. А в житті ж усе не так було. Чув я, нібито той, хто віру та євангеліє вигадав, сам колись тонув, а той, для кого він віру і євангеліє вигадав, проходив мимо. Шкода йому стало потопаючого, він і подав йому руку й витяг його з води. А той врятований узяв та й з’їв свого рятівника, мов курчатко. Звісна річ, що написано в євангелії і чому віра вчить, людині знати треба, але робити вона повинна навпаки: побачиш, потопаючий уже вилазить з води,— ти його ногою назад, нехай собі тоне, а то видереться, одсапається й тебе ж із’їсть.

Вараміа хотів був відповісти, але, помітивши, що Чоніа не дав Квішиладзе гомі, підвівся й сказав:

— Візьми, Квішиладзе-батоно, мою миску, з’їси половину, а потім і мене погодуєш.

Чоніа всміхнувся у вуса.

Квішиладзе затявся — помру, каже, а не доторкнуся. Вараміа од свого не відступає: не візьмеш, тоді і я не їстиму. Але Квішиладзе ані руш.

Кучулоріа з’їв свою пайку та й каже Вараміа:

— Я вже попоїв. Повернися, тепер я тебе погодую.

Вараміа відмовився. Кучулоріа упрошував, напоумляв — даремно, Вараміа нізащо не хотів їсти. Правду кажучи, милосердя Кучулоріа відгонило фальшем. Він ніби й хотів, щоб Вараміа попоїв, але не був і проти того, щоб Вараміа до їжі не доторкнувся. Кінець кінцем Кучулоріа тицьнув пальцем у миску Вараміа й сказав:

— Як не їстимеш, Вараміа-батоно, захолоне твоє гомі, весь смак пропаде.

— Воно вже не моє,— сказав Вараміа спокійно.

— Якщо не твоє, тоді нічиє...— Кучулоріа взяв гомі й швидко закутуляв щелепами — видно, боявся, що Вараміа передумає і попросить миску назад.

На тому й скінчилася суперечка.

— Це гомі занапастить їх. Ось побачиш! — шепнув Замтарадзе Туташхіа.

— Видно, так тому й бути. Усе від напханого черева. Вони приречені,— відповів Туташхіа.

Замтарадзе не зрозумів, що хотів сказати Туташхіа, і на мигах попросив його пояснити.

— Осюди б Сетуру з його дев’ятьма іменами, хоч сяку-таку надію цьому людові підкинути. А можна й не надію...— Дата засміявся і, щоб відвести душу, повів далі: — Якби знайшлася добра душа й підкинула до їхнього гомі та сиру ще ткемалі з підливою, вони й заспокоїлися б — на якийсь час. На якийсь час, кажу я.

Перегодом Туташхіа знову звернувся до свого приятеля:

— Коли б, Бесо-батоно, не попасти нам у таку саму халепу, як і на Саірме. Боюся тільки, що другого такого лазарету ти не знайдеш. І де нам тоді діватися?

Що мав на увазі Дата Туташхіа, я не зрозумів, але Замтарадзе почервонів, немов хлопчисько. Дата Туташхіа вже не мав сумніву, хто нагодував велику палату.

— Вони їсти хотіли, що ж мені було робити? — промимрив Замтарадзе.

— Ти їх нагодував, вони й заходилися один одного жерти,— мовив Дата Туташхіа.— Не треба було до них лізти...

Увечері Чоніа знову приготував гомі. Цього разу він і Вараміа нічого не дав. Старий мовчав, але Чоніа сам почав пояснювати:

— Вараміа, ти все одно не їси, я й не став на тебе варити. Чого сам не хочеш, того нехай господь тобі й не дасть.

— Ви подивіться на цього прохача! — обурився Квішиладзе.— Гаразд, нехай ти на мене визвірився. Але що тобі,