Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Валер'яна взяла своє. Купирем зветься в Тамбовській області. Але в жодній області і губернії здорові собаки не їли й не їдять корінь купиря, хіба що потреться який мордою об нього, а от хворі їдять. Бім у цьому розумінні був не гірший за інших собак, хоча й інтелігент. От він і з'їв. Отож дуже прошу вас, тихше. Тихше. У цій ямці спить наш добрий Бім.

Уже третю добу нічого не їв Бім, окрім трав, і не спав від болю й настороженості. А зараз він так міцно спав, як взагалі давно вже не спав. У ямці було тепло й тихо. Ліс, по-осінньому примовклий, оберігав спокій хворого Біма, лікував його травами й цілющим повітрям. Спасибі тобі, ліс!

Проснувся Бім уже надвечір. Вийшов нагору. Йти хоч було й важко, та вже легше, значно легше, ніж уранці. Всередині відпустило. Тільки от сили все ще не було. Він сходив до рідного пеньочка, посидів трохи й повернувся до свого лігва. Знов посидів. І знову перевірив нюхом, оглядівся: все було спокійно. І знову влігся у теплу, затишну глибоку ямку. Певно, Бімові снився гарний сон. Навіть безперечно снився, бо легенько, ледь-ледь, він покручував хвостом.

Так він проспав цілу ніч. І не змерз.

На світанку його розбудив тихий шерех, він трохи підвів голову, прислухався: хтось борсається в листі. Виліз Бім, прочитав носом ледь помітні у безвітряній тиші мікроскопічні струмені повітря й визначив точно: вальдшнеп!

Непереборна пристрасть мисливця напружинила кволе тіло і пригасила давкий біль усередині. Вальдшнеп був десь кроків за п'ять, не більш. Він розгрібав лапками листя, просував носа у м'яку землю, абсолютно точно націлюючи його в отвір ходу черв'яка-росовика, витягав того черв'яка й з'їдав охоче. Крило птаха тяглося по землі (так залишаються поранені птахи від горе-мисливців, живуть до зими, а потім або стають здобиччю лисиці, або гинуть, якщо умудряються вціліти до великих морозів).

Бім переставив лапу — вальдшнеп не почув, захоплений роботою. Переставив другу — не чує, працює. Вальдшнепові теж не можна втрачати часу: з теплом черв'як підлазить до поверхні або навіть залягає прямо під щільним шаром листя. Бім підкрався ось так, з-за дерева, і завмер у стойці. Ніхто не крикнув йому: «Вперед!», він сам зрушив з місця, хотів стрибнути на птаха й притиснути його лапами, але стрибка не вийшло: просто впав і схопив вальдшнепа зубами. Потримав, лежачи на боці, перевернувся на живіт і… з'їв дичину. Всю. Залишилося саме пір'я. Навіть дзьоб, зовсім м'який, як визначив Бім, теж увесь з'їв.

Як же так сталося, що, дресирований, намуштрований досвідченою рукою мисливця, Бім порушив честь — з'їв дичину? Ото ж бо й воно, я й сам про це думаю. Сталося так тому, що й собака хоче жити. Інше щось навряд чи можна придумати.

Сили в нього побільшало, ось у чому суть. Захотілося пити. Бім знайшов калюжку, яких у кожному гостинному лісі безліч, і вгамував спрагу. Вертаючись назад, намацав нюхом мишу: з'їв, доповнивши першу порцію. І почав шукати трави. Насамперед зірвав уже напівсухі стеблинки дикого часнику, виплюнув їх, зате виколупав його голівку. З'їв, зморщившись (адже, що не кажіть, часник). Брів лісом і знаходив, що йому потрібно. Бог його знає, звідки йому стало відомо, що в часнику — дві чи три десятих процента йоду? Ніхто не відповість на це запитання. Можна тільки здогадуватись, що в тяжкі, майже передсмертні години, два дні тому, йому як одкровення прийшов досвід його далеких предків, досвід, запрограмований ще з минулих багатьох віків, ще з часів Мойсея. І це було теж чудо природи!

Лікувався Бім ще п'ять днів. Годувався, чим бог допоможе, але лікувався наполегливо. Спав у обжитій ямці, що стала на якийсь час його притулком. Одного разу натрапив навіть на сонне зайченя, але посмакувати ним не пощастило: воно скочило й чимдуж дременуло. Бім і не намагався гнатися за ним. Не наздогнати й здоровому сетеру, а тут — нічого й думати. Він провів його поглядом, облизнувся, та й годі. Одначе ліс не кривдив Біма, він сяк-так прогодувався, погано, звичайно, але прогодувався. Хоч і схуд, охляв від хвороби й недоїдання, але трави зробили своє — Бім не тільки залишився жити, але міг рушити далі в дорогу, шукати людину-друга. І знову це сталося без особливого розуму, а тільки від самого серця, відданості й вірності.

Перевіряючи знову галявинку з пеньочком, Бім приліг, устав, где приліг і ще встав. Мабуть, він вирішив-таки, що Івана Івановича тут не дочекатись. Повернувся до ямки, від неї знову ж — до пеньочка; там і тут затримувався на мить і знову повертався. Велике нетерпіння таїлося в такому біганні туди-сюди; неспокій усе посилювався. Нарешті він усе-таки пробіг повз пеньочок не зупинившись і підтюпцем попрямував до шосе. Було це в надвечір'я, коли сонце збиралося сідати за обрій.

У місто Бім прийшов пізно ввечері. В місті було видно, не так, як уночі в лісі, але саме це й непокоїло Біма. Такого з ним не було ніколи. Він ішов обережно і водночас квапливо, наскільки дозволяло здоров'я, прямуючи, звичайно, додому — до хазяїна, до Степанівни, до Люсі, до Толика: всі вони, мабуть, там. Та несподівано для самого себе, ще на околиці, в новому районі, серед тих будинків-близнят, Бім вирішив обійти небезпечне місце, щоб поминути будинок Сірого. Зробив коло, звернув у бічну вулицю й уперся в паркан. Почав був його обходити і враз завмер біля хвіртки: Толиків слід! Хлопчик, якого так полюбив Бім і який так полюбив Біма, пройшов тут. Ось тільки-но, тільки-но пройшов. Хвіртка була замкнута, але Бім, не задумуючись, підліз під неї пластом і пішов по сліду маленького