Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Бім підійшов до дверей, у які ввійшов Толик зовсім недавно. Привчений ще цуценям ставитися до кожних дверей з довірою, він почав дряпатися і в ці. Відповіді не було. Бімові було невтямки, що таку його поведінку саме біля цих дверей можна було назвати зухвальством наївності. Але він ще раз подряпався, вже дужче.

З-за дверей голос жінки:

— Хто тут?

«Я, — відповів Бім. — Гав!»

— А це що таке? Толику! Хтось до тебе з собакою. Чого це ще?

«Я, я! — сказав Бім. — Гав. Гав!»

— Бім! Бім! — закричав Толик і відчинив двері. — Бім, любий Бім, Бімко! — І обійняв його.

Бім лизав руки хлопчикові, курточку, тапки і невідривно дивився йому у вічі. Скільки було надії, віри й любові в погляді собаки, який зазнав стільки злигоднів!

— Мамо, мамо, ти подивися, які в нього очі. Людські! Бімко, розумний Бімко, знайшов сам. Мамо, сам знайшов мене…

Але мама не зронила й слова, поки друзі раділи своїй зустрічі. Та коли захоплення вляглося, вона запитала:

— Це — той самий?

— Так, — відповів Толик. — Це Бім. Він хороший.

— Зараз же прожени.

— Мамо!

— Зараз же!

Толик притиснув Біма до себе:

— Не треба, мамо. Прошу тебе! — І заплакав.

Пролунав мелодійний дзвінок. Увійшов чоловік. Він добрим, але стомленим голосом спитав:

— Що це у вас тут за галас? Ти плачеш, Толику? — Він скинув пальто, роззувся, надів капці й, підійшовши до хлопчика з собакою, сказав: — Ну, чого ти, дурнику? — І погладив Толика по голові, посіпав за вушко й Біма: — Чи ти ба! Собачка. Дивись-но, який собачка… худий.

— Тату… тату, він — хороший, Бім. Не треба.

Мама тепер уже закричала:

— Отак завжди! Я одне кажу йому, а ти — інше. Теж мені виховання! Скалічиш дитину! — Вона перейшла на «ви»: — Кусатимете лікті, Семене Петровичу, та буде пізно.

— Постривай, постривай, не кричи. Спокійно. — І повів її у віддалену кімнату, де вона кричала ще голосніше, а він її умовляв.

З усього цього Бім зрозумів, що Мама проти Біма, а Тато — «за» і що він зараз залишиться у Толика. Слова розуміти не потрібно було б навіть людині, вона все зрозуміла б навіть тоді, якби їй наглухо заткнули вуха. А тут усе-таки собака з відкритими вухами й розумними очима. Як тут не зрозуміти! І справді, Толик повів Біма до своєї окремої кімнати (там пахло виключно самим Толиком).

Ні Бім, ні Толик не чули дальшої розмови Мами й Тата.

А там відбувалося ось що:

— Навіщо ж ти при Толику отакі слова говориш: «Скалічиш дитину» і всяке таке? Це ж згубно для нього.

— А це не згубно: явно хворий собака, бродячий — та в нашу зразкову чистоту! Ти що — з глузду з'їхав? Та він же казна-яку хворобу міг принести йому. Не дозволю! Зараз же вижени пса!

— Ех, мати, мати! — зітхнув Семен Петрович. — Анітрохи не уявляєш ти, що таке тактика.

— Проваліться ви зі своєю тактикою, Семене Петровичу!

— Ну от, знов за своє… Треба ж підійти з розумом: і Толика не травмувати, і пса позбутися. — Потім щось прошепотів їй і закінчив: — Отак і зробимо: позбудемося.

— Так би зразу й казав, — заспокоювалася Мама.

— Не міг я сказати цього при Толику… А ти, дурненька, завела: «Проваліться з тактикою». — Він погладив її по щоці (тобто помирилися).

Вони увійшли до Толика, Мама сказала:

— Ну, нехай живе, чи що…

— Звичайно, нехай, — підтримав Тато.

Толик зрадів. Він вдячно дивився на Маму і Тата, він розповідав про Біма й показував усе, що той уміє.

Це була щаслива сім'я, де всі тепер були задоволені життям.

— Але одна умова, Толику: Бім спатиме в передпокої і ні в якому разі не з тобою, — закінчив Тато.

— Нехай, нехай, — згодився Толик. — Він же дуже охайний, Бім. Я добре знаю.

Бім запримітив, звичайно, що Тато — добрий, спокійний, впевнений і стриманий. А коли, трохи згодом, Толик провів Біма по кімнатах, знайомлячи з квартирою, то й тоді Бім побачив, що Тато їсть один, з газетою в руках, і теж — спокійно і впевнено. Гарний чоловік — Тато, він же й Семен Петрович.

Допізна прокрутився Толик коло Біма: розчесав його, нагодував трошки (більше не дозволяв Тато: «Голодному собаці багато не можна, пропаде ще»), випросив у Мами підстилочку (зовсім новеньку!), вмостив у кутку передпокою і сказав:

— Ось твоє місце, Біме. На місце!

Бім слухняно ліг. Він усе зрозумів: тут він поки що житиме. Всередині в нього потепліло від ласки й уваги маленької людинки.

— Час уже спати, Толику. Час. Уже пів на одинадцяту. Іди лягай, — умовляв Тато.

Толик пішов і ліг. Засинаючи, він думав: «Завтра піду до Степанівни й скажу, нехай у мене живе Бім, поки повернеться Іван Іванович…» І ще згадав таке: коли він розповів, що ходить до Степанівни і там є Люся, а він водить Біма, то мама зчинила галас, а тато сказав Толикові: «Більше туди не підеш»; а коли Толик плакав, то тато наприкінці сказав мамі: «Ми забули з тобою, що таке тактика». І гладив Толика по голові, кажучи: «Що тепер вдієш? Треба тобі вирости, великою людиною стати, а не собачником і не по бабусях різних там ходити. Нічого не вдієш!» А тепер ось Бім житиме у нього, і «по бабусях» ходити не треба… Він тільки один разочок піде до Степанівни, щоб сказати їй про все… і до Люсі… Вона хороша дівчинка, Люся… А Бім, певно,