Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Виходить через час у вітальню, мнеться нерішуче.

– Хочеш щось подивитися? – питаю, киваючи на сітьовик. – Дістати тобі віконце?

Знизує плечима. Да вже, власні побажання висловлювати тобі явно не давали.

– Проходь, сідай, – кажу, – не соромся.

Дістаю віконце, проходить. Сідає на підлогу за півметра від мене.

– Антере... – кличу. – Тобі зручно?

– Звичайно, пані.

– Сідай на диван.

Поглядає. Киваю з підтримкою:

– Будь ласка, не чекай, що я постійно буду тобі вказувати, де сидіти. Ніяких заборон на цей рахунок в мене нема. Добре?

Киває. Вручаю йому віртуальне вікно. Пересідає на диван.

Треба ж, тихий сімейний вечір. Знаходить якийсь легкий стереофільм, навіть посміхається. Я закидаю свої справи і милуюся. Завжди б так.

Антер

Господиня кудись збирається, знову наказала надіти щось з того, що сам вибирав. Дивні відчуття. Дивний вчора був день, неймовірний за моїми уявленнями. Сказали б мені, що таке можливо – не повірив би. Все чекав підступу, коли господиня розсміється, батогом заїде, на пульт натисне: «Що, раб, розслабився? Мріяти не шкідливо!»

Треба ж, пронесло. Нічого не вимагала, навіть з розмовами майже не приставала.

Не пам'ятаю, коли у мене останній раз про побажання питали. Кого хвилює, чи хоче раб подивитися фільм або пограти на комп'ютері? А якщо раптом дізнаються, що хочеш – будуть навпаки, знущатися і не давати, дражнити і карати.

Мій вадливий характер, звичайно, періодично дає себе знати, повідомляю панам що-небудь з того, чого б мені хотілося або куди б їм піти. Після цього зазвичай забезпечений тиждень побоїв, їхні гри з пультом і мої клятви ніколи, ніколи більше не сміти говорити нічого подібного...

Вистачає на кілька днів жалюгідного рабського існування в пилу їх ніг, а потім знову безглуздий протест народжується в душі.

Одяг, в якій був в «Земний чашечці», надягати якось не хочеться. Слава богу, пані не наполягає. Штани з застібками, що відкриваються від дотику, теж здаються огидним винаходом. Знахабнів ти, раб, раніше одним одягом на всі випадки життя обходився...

Та й чого ти смикаєшся? Чого переживаєш, що господиня бачила? Вона за ці дні багато чого побачила, і ще й не таке побачить – варто покарати.

Похмуро зчіплюю зуби. Зазвичай господарі викликають страх, відразу, презирство. Огидно, що зобов'язаний їх слухатися, соромно перед собою – але не перед ними.

Навряд чи пані сильно переживала б, якби одним нікчемним рабом стало менше. Але чомусь саме зараз, коли при бажанні можна було б знайти можливість все припинити, раптом починає хотітися жити...

Тамалія

Сьогодні прохолодно, якщо порівнювати з попередніми днями. Тоді спека стояла виснажлива. Я її, звичайно, люблю, але заховати під легким одягом хоч що-небудь з мого арсеналу вельми проблематично. В шорти ще якось можна, а ось під топ не особливо й засунеш.

Сьогодні вдягла легкі брючки, взяла жакетик. Відчуваю себе трохи більше захищеною. Небо захмарене, того й гляди дощ піде. Кидаю в сумку ручку гравіпарасольки.

Я вже встигла вивчити всі рабські правила в місцевому інформаційному просторі. Батіг носити з собою, виявляється, не обов'язково – просто місцева мода. Обов'язковий лише пульт. Правда, перший раз з'явитися з рабом на заняття і без батога...

Щось батіг сяє первозданної цілісністю, потрібно буде що-небудь потім з ним зробити, а то як новий. Ще помітить хто.

Боже, про що я переживаю на цій гребаній планеті! Щоб хтось не запідозрив, що я не бию людину у вільний час. Виродки.

Мені потрібно на реабілітацію, вже кілька днів не ходила. Не хочу брати туди Антера, не уявляю, як буду при ньому вистави влаштовувати. Але і залишити вдома не можу.

Хоча, мабуть, вже майже не сумніваюся, що він не підісланий. Майже. Але знову ж таки, як його залишиш... Не замикати ж у кімнаті... І потім, все-таки майже.

Дивлюся на гравікар. Тут йти недалеко, хвилин двадцять, в сторону, протилежну від стіни. Дощу начебто нема. Беру на всякий випадок пульт від машини, якщо знадобиться, викличу. Доручаю Антеру взяти батіг.

– Пройдемося, – кажу, ставлячи зовнішні двері на сигналізацію, – тут недалеко.

Мовчить.

– Ти любиш пішки ходити? – питаю, коли вирушаємо в дорогу.

– Як накаже пані.

– Антере... мені просто цікаво. Я от дуже люблю.

– На поводку теж? – цікавиться.

– Ти ж не на поводку.

– Зараз – так, – відповідає тихо. Дивлюся на нього.

– Я не стану надягати на тебе поводок, – обіцяю.

Мовчить похмуро. Заткнутися, чи що?

– Антере... – не витримую. – Я ж просто поговорити хотіла. Запитати, чи любиш ти гуляти.

– Ненавиджу.

– Чому? – дивлюся на нього з подивом. Очі загоряються:

– Глядачів навколо багато, – каже. Ось ідіотка. Ну звичайно.

Хочу взяти його за руку, але згадую, що з рабами так не поводяться. І навіть не можу пообіцяти йому, що все буде добре. Не знаю я, як буде. У мене моя дурна роль, ненависна конспірація, мені потрібно увійти в це лайнове суспільство, стати своєю, щоб довіряли, щоб...

Ще трохи, і я теж зненавиджу гуляти. По Тарину зокрема.