Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Олексій на кілька хвилин, здається, втратив відчуття рівноваги, а потім й свідомість. Його відірвало від землі, закрутило у повітрі та жбурнуло на землю. А потім настала темрява.

– Ти в порядку? – долинув до нього голос Руори.

Олексій лежав на землі, прикривши голову руками.

– Здається, так. Де ми? – розплющивши очі промовив він та спробував роззирнутися навколо.

– Ми вже неподалік кордону земель гномів й Темних ельфів.

– Посадка виявилася доволі твердою, але живі й слава Богу, – усміхнувся Олексій, сідаючи на траві.

Джоана простягнула йому пляшку води:

– Ось, випий, стане трохи легше. Портали досить велике навантаження для організму, але для першого разу ти чудово впорався.

– Довго я був без свідомості? – запитав Олексій, ковтаючи цілющу воду. Вона виявилася надто солодкою, але чоловік одразу відчув як прибувають сили.

– Десь пів години. Це нормально, – промовила Джоана.

Миродор тим часом вже роздивлявся карту, на який червона точка миготіла та видавала короткий звуковий сигнал.

– Що там, сину? – жінка підійшла до хлопця.

– Ми десь поруч, – озвався Миридор. – В цьому районі є якісь підземелля?

– Тут є закриті шахти, в яких колись добували руду, – проговорила Руора. – Наразі роботи тут припинені.

– Тоді пропоную прогулятися під землею, – проговорив Миродор. – Покажеш, де вхід у шахти? – подивився чоловік на сестру.

– Так, ходімо, нам сюди, – дівчина вказала рукою на невеличкий пагорб попереду. – Всередині є печера, а з неї вихід у підземні шахти.

Діставшись до пагорба й оглянувши його, Миродор помітив замаскований вхід до печери, прикритий гілками та сухим листям отвір, здається, хтось навмисно приховав від допитливих очей.

– Схоже, ми йдемо по вірному сліду, – проговорив чоловік, розсуваючи гілки.

– Зараз подивимося, – Джоана зазирнула всередину, випускаючи пошукове закляття, й всі завмерли в очікуванні. Але вже за п’ять хвилин згусток магії повернувся.

– Нічого, – розгублено проговорила жінка та подивилася на всіх.

– Що робитимемо? Продовжимо шлях навмання? – запитала Руора й перевела погляд на брата.

Миродор знову дістав карту та розкрив її. Червоні крапки зникли. Жодної позначки.

– Невже він зрозумів, що ми вийшли на його слід? – тихо проговорив Олексій.

– Можливо. Нам варто бути обачними. Пропоную йти навмання, можливо щось знайдемо. Ці лабіринти печер доволі довгі, але можуть вивести нас на якусь схованку цього зрадника, – Миродор продовжував вивчати мапу, яка тепер показувала лабіринти підземелля.

– У нас мало продуктів та води. Якщо ми тут застрягнемо надовго, то… – почала говорити Руора.

– Не хвилюйся, сестричко, – перебив її Миродор, – ми виберемося за кілька годин. Сьогодні ми маємо перевірити лише одну ділянку та дійти до ось цього виходу, – чоловік старанно роздивлявся всі ходи та виходи.

– Ну, тоді вперед, – першою у шахту увійшла Джоана, увімкнувши магічну кулю, яка висвітлювала шлях у темних коридорах підземелля.

Слідом за нею почали спускатися Олексій, Руора та останнім йшов Миродор, вивчаючи свою карту.

Тут було сиро та прохолодно, над головами торохкотіли кажани, зі свистом проносячись повз мандрівників.

– Я більше не можу, – зітхнула Руора зупинившись. – Мені здається, ми остаточно заблукали, – проговорила дівчина.

– Ми дійсно пройшли чималу відстань й мали б вже дістатися ось цього приміщення, – показав позначку на карті Миродор.

– Але тут суцільні стіни, – заперечила дівчина, – ти ж сам бачиш.

Руора опустилася прямо на підлогу та відкрила свій рюкзак, витягнувши пляшку води та сендвіч.

– Сідайте, пропоную перекусити, і разом подумати як бути далі.

– А цей вхід може бути замаскованим? – припустив Олексій, теж дістаючи з наплічника їжу.

– Тобто? – не зрозуміла Руора.

– Ну, дивись. Цей ваш зрадник постійно переміщується й ховається. Саме тому його важко відстежити. Що як він замаскував вхід до схованки? Може на стінах є якісь руни чи ще щось, що може допомогти відкрити двері, яких ми не бачимо?

– Звідти такі знання, юначе? Ваш світ, здається, немагічний? – прискіпливо подивився на нього Миродор, сідаючи поруч з ним на холодний камінь.

– Але технологічний, а ще багато книг про магію написано, тому варто перевірити, – усміхнувся Олексій

– Гаразд, ти маєш рацію, – кивнув хлопець.

– Я також згодна з Олексієм, – додала Джоана. – І мені здається, що ми вже у цілі, – вона випустила черговий пошуковий згусток. Він відлетів на кілька метрів, впав на підлогу, розсипаючись яскравим спалахом.

– Я перевірю! – Миродор скочив на ноги й попрямував туди, де щойно побачив спалах.

Чоловік ретельно обстежив стіну й дійсно побачив маленького павучка, що скидався на справжнього, яких тут було безліч, але цей був просто гарно намальованим.