Читати книгу - "Рука Оберона"

Забувши про летаргію, я втупився, стежачи, як над водою росте Місяць, відкидаючи по хвилях доріжку світла. Високо над головою раптом почав плавати на порозі видимості слабкий силует. Коли світло посилилося, то тут, то там стали з'являтися іскри. Над скелею виникли перші лінії, тонкі, як павутинка. Я вивчив Карту Бенедикта і потягнувся до контакту.

Його холодний образ ожив. Я побачив його в палаті Лабіринту, стоячим в центрі узору. Поряд з його лівою ногою горів запалений ліхтар. Бенедикт відчув мою присутність.

— Корвін, — вимовив він, — пора?

— Не зовсім. Місяць сходить. Місто тільки починає набувати форму. Так що доведеться трохи почекати. Я тільки хотів бути впевненим, що ти готовий.

— Готовий, — запевнив він.

— Добре, що ти повернувся саме тоді, коли потрібен. Ти дізнався щось цікаве?

— Мене відкликав назад Ганелон, — повідомив він, — як тільки він дізнався, що трапилося. Його план мені сподобався, от чому я тут. Що ж стосується Двору Хаосу, то так, я вважаю, що з'ясував кілька цікавих речей…

— Момент! — Перервав я його.

Смуги з променів місячного світла омалювали більш відчутний вигляд. Контури міста над головою стали тепер чіткими. Сходи стала цілком видимі, хоча в деяких місцях трохи більше розпливчасті, ніж в інших.

Я витягнув руку вперед над другою сходинкою, над третьою…

І зустрів прохолодну, м'яку четверту сходинку.

Але вона, здається, трохи піддалася під моїм поштовхом.

— Майже, — попередив я Бенедикта. — Я збираюся спробувати сходи. Будь напоготові.

Він кивнув.

Я піднявся по кам'яних сходах. Одна, друга, третя. Я підняв ногу, а потім опустив її на четверту, примарну.

Вона м'яко піддалася під моєю вагою. Я боявся підняти другу ногу і тому чекав, стежачи за сходами. Я вдихнув прохолодне повітря. Ясність збільшилася, доріжка на воді розширилася. Поглянувши вгору, я побачив, що Тир-на-Нгот дещо втратив свою прозорість. Зірки на ньому стали більш тьмяним. Коли це відбулося, сходинка під моєю ногою стала твердішою. Всяка пластичність покинула її. Я відчув, що вона може витримати мою вагу.

Пробігшись очима по всій довжині Сходів, я побачив їх в цілому — тут напівпрозорі, там прозорі, іскристі, які тяглися на всю довжину до пропливаючого над морем безмовного міста. Я підняв другу ногу і встав на четверту сходинку. Якби я захотів, ще декілька сходинок відправили б мене по цьому небесному ескалатору в місце, що ставало явою мрій, ходячих неврозів і сумнівних пророцтв, в виткане з місячного світла місто виконання двозначних бажань, спотвореного часу і блідої краси.

Я спустився вниз на сходинку і глянув на Місяць, який балансував тепер на мокрому краю світу. Я подивився на Карту Бенедикта, всю в срібному світінні.

— Сходи тверді, місяць зійшов, — вимовив я.

— Відмінно. Іду.

Я дивився на нього там, у центрі Лабіринту. Він узяв в ліву руку ліхтар, і якусь мить стояв нерухомо. За мить він зник, і Лабіринт теж. Ще мить і він стояв у схожій палаті, на цей раз поза Лабіринтом, поряд з точкою, де він починається. Бенедикт підняв ліхтар і оглянув усе приміщення.

Він був один.

Бенедикт повернувся, підійшов до стіни й поставив ліхтар поруч з нею.

Його тінь витягнулася до Лабіринту і змінила форму, коли він круто повернувся і рушив назад на свою позицію.

Я помітив, що цей Лабіринт палав більш слабким світлом, ніж його двійник в Амбере, сріблясто-білим, без нальоту блакиті, з яким я був знайомий. Конфігурація його була тією ж самою, але примарне місто викидало дивні фокуси з перспективою.

Тут були спотворення — звуження і розширення — які, здавалося, розміщувалися по його поверхні без всякої особливої причини, як ніби я дивився на всю цю сцену швидше через неправильну лінзу, ніж через Карту Бенедикта.

Я спустився вниз по сходах і знову розташувався на самій нижній сходинці і продовжив спостереження.

Бенедикт вийняв з піхов меч.

— Ти знаєш про можливий вплив крові на Лабіринт? — Запитав я його.

— Так. Ганелон попередив мене.

— Ти коли-небудь підозрював про що-небудь в цьому роді?

— Я ніколи не довіряв Бранду.

— Як щодо твоєї подорожі до Двору Хаосу? Що ти дізнався?

— Пізніше, Корвін. Він може з'явитися в будь-яку секунду.

— Сподіваюся, що він не вдасться ні до яких відволікаючих явищ і видінь, — припустив я.

Я згадав свою власну подорож в Тир-на-Нгот і його власну роль у моїй останній пригоді там.

Він знизав плечима.

— Звертаючи на них увагу, надаєш їм силу. Мою увагу сьогодні вночі зарезервовано для одної визначеної справи.

Бенедикт повернувся, зробивши повне коло і оглядаючи всі частини залу, потім зупинився, не помітивши нічого підозрілого в ньому.

— Хотів би я знати, чи в курсі він, що ти там? — Подумав я вголос.

— Напевно. Це не має значення.

Я кивнув. Якщо Бранд не з'явиться, ми виграли день. Стража буде охороняти інші Лабіринти і Фіона отримає шанс продемонструвати своє власне мистецтво в таємних матеріях, відшукавши для нас Бранда, після чого ми станемо переслідувати його. Вона з Блейзом зуміла одного разу зупинити Бранда. Чи зможе тепер вона зробити це наодинці? Або нам доведеться знайти Блейза і спробувати переконати його допомогти? Чи знайшов Бранд Блейза? Для чого взагалі Бранду потрібна такого роду міць?

Бажання домогтися трону я міг зрозуміти, і все ж, ця людина зійшла з розуму, і вся тут розмова.

Дуже шкода, але тут нічого не поробиш. Спадковість або навколишнє середовище? — Єхидно ворожив я. Ми всі були до деякої міри божевільні, на свій лад.

Чесно кажучи, це повинно бути формою безумства — мати так багато і так люто боротися лише за ще одну малість, за крихітну перевагу над іншими.

Бранд довів цю тенденцію до крайності, ось і все. Він був карикатурою цієї манії у всіх нас.

Чи у цьому сенсі мало насправді значення, хто з нас був зрадником?

Так, мало. Він був тим, хто діяв. Божевільний чи ні, він зайшов занадто далеко. Він зробив таке, чого Ерік, Джуліан і я не зробили б. Блейз і Фіона, врешті-решт, відсахнулися від його змови. Жерар і Бенедикт були на голову вище інших з нас, тому що вони звільнили себе від боротьби за владу. Рендом в останні роки змінився, і значно. Чи не може бути так, що дітям Єдинорога будуть потрібні