Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

  - Скажеш своїй сестрі, що знайшов їй роботу в будинку у Бєлова. Нехай звільниться зі своєї кав'ярні, я платитиму їй удвічі більше, - я хотів, щоб Анжеліка була до мене ближче, може вона тоді звикла б до мене, або навіть змогла полюбити.

  - А що потрібно робити?

  - Прибирати мій великий будинок, тричі на тиждень, - нічого іншого я не придумав, та й ця історія була більш правдоподібною, ніж ще щось.

  - Я скажу їй.

  - Тільки не примушуй її, якщо вона не захоче, - я подумав, що якщо вона не захоче, то доведеться вигадувати щось інше.

  - Вона приїде. Я сам її відвезу.

  - Гроші отримаєш, коли дівчина переступить поріг мого будинку, - я не довіряв цій людині. Він міг забрати гроші, а Анжеліка не погодилася б іти до мене працювати. - І не дай Боже ляпнеш їй щось про цей клятий борг.

- Я зрозумів.

 Не знаю, чим він думав, коли обманював її. Навіщо сказав, що я старий збоченець? Або ж, як вона стверджувала - монстр.

Але, я здогадуюсь, що Андрій хотів швидше отримати свої два мільйони, і тому вирішив не чекати, коли Анжеліка погодиться йти до мене працювати. Адже вона могла й відмовитись, а в цьому випадку не переступила б поріг мого будинку. Не було б її - не було б грошей.

***

Так, як до Італії я не полетів, то вирішив вирватися на відпочинок, до річки. Того дня я пішов у ліс із Русланом, щоб пошукати поранених тварин. Так робив мій дід, так вчинив і я. Дав Олегу відгул, так як в нього родина, і попросив Івана Петровича, приїхати за мною через три дні. Я хотів побути наодинці зі своїми думками. Все ж таки краще, ніж напиватися до втрати свідомості. Тим більше, що проблему з Анжелікою було майже вирішено. Я так тоді думав. Пити з горя не було причин. 

Обійшовши ділянку лісу, ми з псом зайшли в будиночок і я в коморі знайшов стару вудку мого діда. Не зміг втриматися, щоб не закинути її в річку. Ловити рибу я звичайно не вмів, але спробувати щось нове ніколи не відмовляюся. Тим паче, що я таки спіймав дещо.

Пес кудись знову втік. Він ганяв по лісі, як скажений, а ще Руслан добре шукав тварин.

Я й подумати тоді не міг, що нудьгувати мені не доведеться адже на голову впала, в прямому сенсі цього слова - Анжеліка. Вона зкотилася на мене з пагорба ледь сама не вбилася. 

Що я відчував коли побачив її?! Все, що завгодно тільки не страх втратити, який до мене прийшов згодом, після того, як вона обізвала мене монстром. Мене!!! Того, хто намагався її врятувати.

Якби в ту хвилину до моїх рук потрапив її брат- ідіот, я б його власними руками придушив. Це ж якою гнидою потрібно бути, щоб наговорити таких жахів про мене? Я б може і зізнався їй у всьому, але ж Анжеліка сказала, що вб'є себе, як тільки зустрінеться з монстром. Тож нічого кращого не вигадав, як назватися Олегом.

Потрібен був якийсь план для подальших дій. 

Потрібно було придумати, як їй так інтелігентно натякнути, що той чортів монстр якого не існувало - Я. А поки я набирався хоробрості для розмови, ця навіжена дівка хоч і красива до смерті, умудрилася захворіти. Тоді мені було вже не до розмови.  

Після цієї прогулянки, так званої її втечі від мене, під дощем, Анжеліка захворіла. Мені довелося викликати Петровича і везти її до себе додому. Я цілу дорогу тримав свій скарб на колінах, на задньому сидінні автомобіля. 

Тільки в такому стані я міг сповна насолодитися цією дівчиною. У тому сенсі, що я міг спокійно розглядати її і гладити по голові, тільки тоді, коли вона у відключці.

Слава Богу все минулося і через декілька днів Анжеліка була здоровою. Правда так і рвалася щосекунди втекти з мого маєтку. З маєтку Олександра Бєлова її монстра.

Мені потрібно було з кимось поговорити. Попросити поради, що робити далі бо сам я не міг нічого вигадати. Все, що я міг так це зізнатися Анжеліці у брехні. Міг… але розумів, що після цього зізнання, дівчина зненавидить мене і бачити не захоче. Тож, десь всередині мене прокинувся боягузливий хлопчик, який до чортиків боявся втратити свою ляльку. Знаю, що справжні чоловіки так себе не поводять, от тільки, якщо стоїш на виборі, який тебе і самого не влаштовує, часто йдеш за покликом серця, а розум вже підключається пізніше. Тоді, коли пізно, занадто пізно щось змінювати.

Порадник із Леоніда так собі. Я б навіть сказав - ніякий. Все, що цей хлопець зміг мені порадити, так це випити.

В мене на душі кішки шкрябали. Було так нудно і гидко через цю брехню. 

Окрім Льоні, я більше слухачів не знайшов. І правду кажучи, мені і його вистачило.

- Ти Бєлов вже зовсім тю-тю, - Леонід слухав мою сповідь, і далі підливав мені в склянку коньяк. Він і сам був уже досить п'яний. Волосся скуйовджене, сорочка розстебнута, а очі скляні і хитрі.

- Люблю я її. Ти мене розумієш? Люблю! - я взяв Леоніда однією рукою за плечі, і підтяг до себе. Ми сиділи навпроти один одного упираючись лобами. Я дивився в його п'яні очі і хотів плюнути в них. Ніякого толку від цього Льоньки. Теж мені порадник.

- Любиш, так зізнайся у всьому. Я тебе з дитинства знаю, ти ж не був боягузом.

Мене зачепили його слова. Так, я знаю, що не боягуз, але зізнатися сміливості не вистачало.

 - Прийди додому, обійми і поцілуй, - продовжував радити він. Леонід влив у себе ще одну склянку і ліг спати прямо за столом. Мені здається, що він хотів поспати, а я йому заважав.

- Я її вже цілував, і вона... відповідала, - миттю пролетіли спогади про поцілунки з Анжелікою. І мені ще захотілося. 

Але хіба можна на неї накидатися, ще й у такому п'яному вигляді?

- Значить, ти вже її підкорив, - невиразно пробурмотів Леонід уже майже засинаючи на столі. Він упирався чолом у свої руки і тихенько сопів.

- Не знаю, як хто, а вона мене точно підкорила.

Я ледве підвівся з-за столу, так і не став дописати. З мене вже було достатньо. Не знаю, з чого ми з двоюрідним братом так нажерлися. Чи то з горя, чи з дуру.