Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Ну, як там мої чоловіки живуть?.. Ходімо лишень туди, до дров, посидимо, розкажеш по порядку.

Молодиця поставила свою ношу прямо в нас перед носом. Чоніа вмостився з другого боку від хурджина й кошика. Поки Чоніа брехав про життя-буття Квішиладзе й Сіорідзе, молодиця витягла з хурджина варену курку, свіжий сир, копчену свинину й кварту горілки. Де й узялися дві гранчасті склянки. Цокнулися, випили.

Що говорено в лазареті про Сіорідзе, Чоніа, звісно, добре все запам’ятав. Інший наслухається всякої всячини про незнайому людину, а переказати так, щоб повірили, ніби сам він ту людину знав, нізащо не зуміє. Але в правдивості Чоніа сам чорт не засумнівався б. Та навіщо далеко ходити, навіть я повірив був, що вони із Спиридоном Сіорідзе друзі-нерозлийвода.

— Зголодніли, он воно що,— дійшла висновку молодиця. — А Спиридон, сучий син, знає, що Бесіа в чоловіки до мене набивається?

— Та ти що, сповна розуму? Вони ж повбивають один одного.

— Повбивають, аякже. У Спиридона ж, мабуть, і сивина вже в чубі?

— У твого Спиридона вже п’ять років, як на голові й волосинки немає, чому там сивіти, скажи мені?

— А звідки ти знаєш, що на голові в Спиридона п’ять років тому було?

— А як мені не знати, коли ми з ним на Аджаметській станції разом служили. Спиридон стрілочником був, поки в нього паровоз з рейок не зійшов. Я там шпалами відав. Як Спиридона прогнали, я хотів на його місце влаштуватися, та не взяв мене Ертаоз Ніколадзе.

— А що той у Аджаметі робив?

— Що робив? У Спиридона твого на ногах пальці лічив! А що ж йому було ще робити, коли він начальником станції був, Ертаоз Ніколадзе, та й понині, кажуть, там сидить. Давно я в тих краях не бував, може, й справді там, а може, й ні.

Квішиладзевська Цуца й Чоніа перехилили ще по скляночці горілки.

— Ти правду кажеш, Спиридон по шість пальців мав на ногах. Тільки одного я не второпаю: як це ти, чоловічок завбільшки з овечу бруньку, шпали на собі тягав?

Молодиця, заскаливши око, подивилася на Чоніа.

— Хвороба та недуга як опадуть, хоч кого здолають. Хіба я тоді такий був!

Молодиця подумала-подумала, хильнула ще скляночку, але Чоніа не дала — надто вже ти кволий, сказала, в чому тільки та душа тримається, звалить тебе з ніг, не дотягнеш моєї ноші до лазарету.

— Ну, то що ж він каже, Спиридон Сіорідзе, де пропадав стільки часу? — спитала.

— А нічого не каже. Мовчить собі. З твого Бесії слово честі взяв, що нічого тобі про нього не скаже.

Запала мовчанка. Чоніа невпинно кутуляв щелепами — жував і глитав. А жінка поринула в свої думки.

— А Бесіа мій скоро додому повернеться? Що лікар каже, коли відпустить?

— Лікар сказав, через два тижні ходитиме, от і прийде.

— Дуже вже ти брехати вдатннй, а такий миршавенький! — здивувалася квішиладзевська Цуца.— Годі, вставай. Перекладу з хурджина в оцей мішок, а ти вже хутенько, а то поки туди доповзеш, та назад, та ще раз сходиш, тим часом і поїзд відійде.

Молодиця швидко переклала з хурджина, ще ковтнула горілки, засунула пляшку в мішок Чоніа й піддала йому на спину.

— Ну, швидше!

Чоніа і впорожні був не ходок, а як він отакий мішок збирався доперти до лазарету,— було незрозуміло. Але жадібність і успішно здійснений задум, видно, додавали йому сил, і він закрокував на диво бадьоро.

— Вимучиться, бідолаха, та бог з ним, зате моїм чоловікам тижнів на два вистачить...— говорила молодиця сама собі.— І де це на світі видано, щоб у однієї молодиці два чоловіки в одному лазареті разом лежали та ще рядочком, га?! — Квішиладзевська Цуца залилася була сміхом, але враз, заткнувши рота кулаком, озирнулася й сказала: — Господи! Як побачить хто — з глузду, скаже, з’їхала молодиця!.. Чоловік — аякже! Він через те на мені оженився, що десятину кукурудзи можу за день виполоти. А ще тому, що молодиця я в тілі і не те що Спиридон, негідник, а хоч який чоловік радий би зі мною переспати, бо молодиця я хоч куди, всі кажуть, та я і без них знаю. А що як і Бесіа до мене через те липне? Звідки їм знати, як молодицю любити? Ну хтось хоч раз додумався... хоч один з них... ну хоч би цукерочку мені купити? Батрачкою я їм люба, биком та волом...— Цуца розридалася, слізьми вмивається, і давай притужувати: — Хай буде проклятий той день, коли народилась я жінкою, тільки й знаєш, що горе терпіти, з біди не вилазиш. Одне слово — жінка! Ще добре, як бог дасть діток, а немає їх — то найпослідущий чоловік за людину тебе не має. Працювати — жінці, виношувати, народжувати дітей і вирощувати їх — жінці. За покійником тужити — і то жінці, а чоловікам що?! Сидить на поминках, дудлить вино — і за те спасибі. На весіллях, поки чоловіки не понапиваються, що з ніг падають,— жінкам сиди й дивися на них. Нап’ється, очі заллє — геть дурнем стає. Та й від тверезого — яка від нього радість? А від п’яного? Додому на собі при, дома він до тебе з кулаками. От якби я була чоловіком! І що б тоді було? Як що? Привела б у господу жінку, народила б вона мені дітей — сама й крутися, а я — живи собі, білим світом радуйся. Ні, їй самій крутитися-мучитися недобре, ні. А я й зовсім не женилася б! — Молодиця змахнула сльози хустинкою, перестала схлипувати.— Не женилася б, і все. Мало жінок на світі, знайшла б, якби лиш схотіла. Пішла б, де оті... з ружжами,— вартівником служила б. Та в мені дев’ять пудів — що, роботи мені не знайшлося б? З моєю постаттю — хоч куди візьмуть! Стривай, стривай... у борці, ось куди треба — в борці! Та я оту дрібноту порозкидала б — тільки рахувати встигай! Симоніку Вачарадзе взяти, борець — сильніших за Симоніку багато знайдеш з-поміж тих, хто в містах боротьбою на хліб заробляє? Не знайдеш! Так отого Симоніку я в Пелагеї на весіллі на собі перла. Мов качан кукурудзи, могла б закинути, куди схотіла б. Навчилася б їхнього ремесла — і ходила б по містах, шукала слави... Ох і дуру