Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

   Минулого року, коли його дискваліфікували з команди, ми зустрілися на вечерю з батьками хлопця. Містер Бірсбрук був не просто незадоволений, в нього була істерика. 
«В мене діти - дауни! Лише Роуз не приховувала це, показуючи своїм обличчям, що вона хвора. А ти до останнього маскувався під нормального!», — його аж трусило від злості. 
   Сестра Шона — Роуз, мала сидром Дауна. Вона була чарівною та милою сонячною дівчиною. Єдина людина з такими якостями, у цій родині.
   Минулого року, за три місяця до дискваліфікації, вона померла. Дурна смерть. Мати організувала їй день народження, запросили сусідів та дітей знайомих. Вона — пізня дитина, байдуже, що хвора, батьки давали їй все, хоча часто дратувалися її поведінці. 
   Підлітки — найстрашніші створіння.  Вони дражнили її, штовхаючи, поки та задкувала до дороги, де втрапила під колеса автомобіля. 
   Шон любив її, та й я теж. Ми були присутні на церемонії прощання, яка пройшла, коли дівчині виповнилося сімнадцять років та два дні.

— Ні, це ти! Це ти зламала мені життя! — він підіймає руку і з усієї сили ляскає по моєму шокованому обличчю. 
   Він ніколи не бив мене, максимум міг штовхнути, або потрусити за плечі. Я знаю, що це вже червоний прапорець, і цьому не потрібно шукати виправдання, або знецінювати. Але підняти руку, та по справжньому вдарити?! 
   З губи потекла кров. Він розсік її перстнем, що носить на мізинці.
— Чорт! Бетані! Господи, пробач, пробач! — він почав витирати кров своїми пальцями. 
   Металевий смак заграв на язиці. Чорт, я в цьому, вже як риба в воді. Четверта, резус мінус, смакує, як завжди прекрасно. 
— Бет, що я наробив?! Вибач, це все алкоголь! — його голос тремтить та зривається. 
— Шоне, просто йди звідси! На хрін! — шепочу, самими губами. 
— Я допоможу, ходімо, тобі варто вмитися, — він підіймає мене з ліжка. 
   В його руках вже немає тієї сили. Вся злість та запал розвіялися, лишаючи тільки очі ображеного на весь світ хлопчика. Але я не його мама, щоб жаліти та голубити. 
— Далі я сама. І якщо ще раз ти підійдеш до мене, клянусь, я заявлю в поліцію, — намагаючись втримати рівновагу, рівно і чітко промовляю кожне слово. 
— Бетані…
— Геть! - перебиваю його. — Це наша остання розмова. Після цього я не можу більше шукати тобі виправдання. 
   Він киває головою, підіймає руки і долонями проводить по обличчю. Його передпліччя поцарапані. 
   Добре, хоч щось лишила на памʼять.

   Я їм морозиво з відерця, знову переглядаючи «Гру престолів». Певно, це вже раз четвертий. Дивуюсь, як багато цицьок та геніталій зʼявляється на екрані, та це лише дві серії. А так було завжди? Мені подобається.

   Ритмічне стукання в двері відволікає мене, і я ставлю на паузу. Невже Мінді не може дотягтися до дзвінка без підборів. 
   Поки я підходжу до дверей, стукіт повторюється. 
   Ні. Це не Мінді. Так стукає Кайл. Але він досі має бути в Мексиці. Дивлюсь у вічко, бачу знайомий профіль. 
   Обережно відчиняю двері на ширину трьох пальців. 
— Ти рано. Тобто, хіба ти не маєш вирішувати свої справи? 
— Вдалося все залагодити раніше визначеного терміну. Впустиш? — він натискає на двері, вони з легкістю піддаються. 
— Не думаю, що це хороша ідея, — я сильніше штовхаю їх назад, але він вже побачив моє обличчя. — Кайле, я…
   Замовкаю, коли він вривається всередину, та збентежено розглядає мене. Губи, шия, плечі, передпліччя. Вкрита синцями, стою перед ним в майці на тонких бретелях та піжамних шортах. 
— Хто зробив це з тобою? — він охоплює моє обличчя руками, і ніжно проводить пальцями по щоках. 
— Я впала. 
— Не бреши! — я чую, як у ньому кипить лють. — Це той вишкребок, Дієго? Ти таки зустрічалася з ним? 
— Він приходив, — я охоплюю долонями міцні передпліччя. 
— Я, блядь, вбʼю його, — гарчить чоловік. 
— Ні! Тобто… — я хитаю головою. — Це не він. Дієго просто приніс мені каву і пішов. 
— Тоді хто? — він довго дивиться в мої очі. — Бетані, назви імʼя! 
— Він перепросив, шкодуючи про скоєне, — тихо та тремтливо промовляю. 
— Мені насрати на його вибачення! 
— Не треба робити з себе святого, Кайле! — намагаюсь повернути голос. — Ти робив зі мною гірші речі! То що, мені тебе вбити? — гірко сміюсь. 
— Я на це заслуговую, — він пестить кінчиками пальців синці. — Покажи мені. Хочу бачити, як він загоївся. - його голос благальний та тихий, коли він дивиться туди, де лежить шрам у формі півмісяця. 
— Кайле… — я хитаю головою, опускаючи кінчики губ донизу. 
— Будь ласка, — цей шепіт відзивається болем на стегні. 
   Ми дивимося в очі одне одного вічність. Чому я роблю це — не знаю, але киваю, стискаючи кулаки.

   Я стою перед ним у вітальні, спираючись на мʼяку спинку нового дивану з оббивкою кольору його очей. Як тільки я опускаю руку, щоб підняти тканину шортів, Кайл різко опускається на коліна. Я охаю від несподіваності, тому що його долоня лягає на моє стегно і веде вверх, підіймаючи перепону. Він мовчить, я не дихаю, дивлячись на нього зверху вниз. 
   Подушечками пальців, чоловік проводить по контуру півмісяця, наче так буде краще видно. Тьмяне освітлення кімнати дійсно змушує додавати всі органи чуття, щоб роздивитися тавро. Ноги покриваються сиротами, твердими та рельєфними. 
— Я дуже шкодую, що погарячкував тоді. Не варто було… 
— Мені подобається, — перебиваю його. — Півмісяць. Він гарний. 
— Бетані, я навіки спотворив твою шкіру, — поки його пальці пестять тавро, інша рука обвиває задню поверхню коліна. 
   Якби не диван, на якому я майже лежу, то моє тіло опинилося б на підлозі. Ці руки. Не можу не думати про те, як він кладе їх мені на потилицю, цілуючи в тій кімнатці. 
— Ти вважаєш мене потворною, через це? — тремчу всім тілом. 
— Що? Ні, зовсім ні! — він знову дивися на лінію трусиків. 
— Тоді не кажи так. Це частина мене, яка залишилася на все життя. 
   Він нахиляється ближче, а я не можу відвести погляду від цього дійства. 
   Всі органи стискаються, коли його губи накривають шрам, а за цим доторком відчувається ще один, і ще , і ще. 
   Не можу стримати стогін, подаючи стегна назутріч його цілункам. 
   Долоні Кайла підіймаються вище, опиняючись майже під сідницями. Тіло готове благати, аби я відкрила рот та попросила його не зупинятися. 
   Він підводиться і дивиться на мою шию. В очах читається запитання. Я киваю, даючи дозвіл. 
   Кайл торкається губами та язиком кожного синця, біль відступає, наче його доторки — найкраще знеболююче. 
— Кайле, — задихаюсь я. 
— Я вбʼю кожного, хто нашкодить тобі. Навіть себе, якщо бодай раз підніму на тебе руку. Зрозуміла? 
  Я лише слабко киваю. 
— Тоді скажи, хто це зробив? 
— Шон, — видаю, наче під гіпнозом. 
— Добре, готуй траурне вбрання, — він продовжує цілувати мене. 
   В голові стріляє усвідомлення, що він зараз говорить цілком серйозно. Наче відро холодної води, страх виливається на мене. 
— Кайле! — кажу я серйозним тоном. 
— Так, зіронько? — муркоче він. 
— Ти не будеш його займати! — я відштовхую плечі чоловіка. — Серйозно! 
— Чому ні? — він звужує очі. 
— Тому, що життя Шона настільки жалюгідне, що смерть буде для нього дарунком. 
   Кошача усмішка натягується на його прекрасному обличчі. 
— Ти жорстока, — теплі пальці підіймають моє підборіддя і губи чоловіка на секунду торкаються моїх. — Мені подобається.