Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Затемнення було ше не повне, але близько до того. Саме небо було багатої фіолетової барви, і над протокою в нім висіло шось подібне на велику чорну зіницю, навколо якої крутився ажурний серпанок із вогню. З одного боку ше лишався тоненький серпик сонця, ніби перлинами топленого золота в домні. Я не мала дивитися на то, я знала, але вже як прикипіла очима, то не могла відвернутися. То було як… ну, ви сміятися будете, але я всьо одно скажу. Ніби то внутрішнє око якось від мене вирвалося, випливло в небо й дивилося, чи зможу вдати. Але воно було більше, ніж я собі уявляла! І настілько чорніше!
Я би так і витріщалася на нього, доки би не всліпла наніц, але Джо знов мене штовхнув і лупнув об стіну дровітні. То мене троха розбудило, і я пішла далі. Перед очима в мене висіла велика синя пляма, як після знимки з блиском, і я подумала: «Як ти собі сітківки спалила і мусітимеш дивитися на то до кінця життя, то так тобі, Долорес, і треба — буде тобі точнісінько як знак, шо його мусів Каїн нести».
Ми пройшли коло білої брили, Джо йшов ззаду і тримав мене за комір капота. Я відчула, шо з одного боку комбінація мені сповзла, там, де була бретелька. Через темноту й ту велику синю пляму, шо всьо мені затуляла, всьо виглядало нездорово й недоладно. Край дровітні був лиш як темна форма, ніби хтось узяв ножиці й вирізав у небі діру у формі даху.
Він штовхнув мене до краю ожиннику, і як перша колючка штрикнула мені литку, я відразу тогди згадала, шо забула вбрати джинси. Від того я задумалась, шо ше могла забути, але, само собою, було вже пізно шось міняти. Я вже розгледіла той шматочок тканини, шо лопотів у рештках світла, і якраз мала час згадати, як там під ним лежить ляда. Тогди я вирвалася з його кулака і рвонула в кущі, як ошпарена.
— Нє, ану стояти, сука! — горлає він мені, і я чую, як ломляться кущі від того, шо він тупотить за мною. Я відчула, як його рука знов потягнулася до коміра мого капота й майже вхопила. Я відскочила й побігла далі. Бігти було тяжко, бо комбінація спадала й чіплялася за гілля. Кінець кінцем, вони видерли з неї довгу смугу і ше й добряче м’яса мені на ногах поздирали. Я була вся в крові від колін до щиколоток, але ніц не примітила, доки не вернулася до хати, а то було вже пізно-пізно.
— Ану вертай сюда! — ревав він, і того разу я відчула його руку в себе на плечі. Я видерлася, і він ухопив комбінацію, шо тягалася за мною, як шлюбний шлейф. Якби вона витримала, Джо би мене потягнув, як здорову рибину, але комбінація була вже стара та змучена, бо прана разів сто-двісті. Я відчула, як комбінація, за яку він вхопив, дреться, вчула, як він матюкається, троха пискливо, задихано. Я чула, як гілля ламається і шарпає в повітрі, але майже ніц не виділа. Лиш-но ми забігли в ожинник, там було темно, як у сурка в сраці, і виявилося, шо толку з тої хусточки пов’язаної не було ніякого. Зато я ввиділа край ляди — лиш проблиск білого в темноті переді мною — і зі всьої сили підскочила. Я просто перескочила ляду, і та як не дивилася на нього, то і не виділа, як він там став. Вчулося голосне «хр-р-р-ясь!», а далі він заревів…
Нє, не так.
Він не ревів, і, певно, ви й самі, як і я, то зрозуміли. Він закричав, як заєць, якому лапку в сильце затиснуло. Я обернулася і ввиділа посеред ляди велику яму. Голова Джо стирчала з неї, і він щосили тримався за ті обламані дошки. Руки в нього кривавили, і ше тонка нитка крови текла йому по підборіддю з кутика рота. Очі в нього були як дверні ручки.
— Боже, Долорес, — каже він. — То стара криниця. Скоро поможи мені, доки я не впав.
Я не рушилася з місця, і за пару секунд очі в нього перемінилися. Я ввиділа, як у них проступає розуміння, до чого всьо то було. Я ше ніколи не була така настрашена, як тогди, як стояла скраю ляди й дивилася на нього, а на захід від нас висіло чорне сонце. Я була забула джинси, а він не впав прямо вниз, як мав би. Мені здалося, шо всьо пішло не так, як мало.
— Ну, — сказав він. — Ну ти і сука.
І він зачав видряпуватися і пробувати вилізти.
Я собі сказала, шо мушу бігти, але ноги не рухалися. Та й куда мені бігти, як він вилізе? У день затемнення я взнала одну штуку: як жиєш на острові й хочеш когось убити, то ліпше зробити всьо правильно. Бо як нє, то бігти нема куда й ховатися нема де.
Я чула, як він нігтями шкребе скалки в тих старих дошках, як пробує вилізти, одною рукою, другою. Той звук був як то, шо я виділа, як глянула на затемнення, — шось, шо все було набагато ближче до мене, ніж я бодай колись хтіла. Деколи я то чую в снах, але там він вилазить і знов іде на мене, а насправді сталося не так. Насправді дошка, на яку він дерся, зненацька обламалася під його вагою, і він упав. То сталося так скоро, шо так, ніби й не було його там зовсім. Раз — і не лишилося ніц, крім провислого сірого квадрата з дерева, посеред якого була рубана чорна яма, а над нею гасали туда-сюда блищаки.
Як падав, то знов кричав. Крик відбивався від стін криниці. Ото ше дешо, з чим я не розібралася, — його крик, поки він падав. Далі гуп, і крик спинився. Просто спинився враз. Як перестає світити лампа, як хтось вилку з розетки вимикне.
Я вклякла на землі, руками обнялася й чекала, чи буде ше шось. Минуло троха часу, не знаю скілько, але останнє світло дня пропало. Прийшло повне затемнення, і темно було, як уночі. З криниці ніц не було чути, але звідти прилітав до мене легкий вітерець, і я зрозуміла, шо відчуваю його запах — знаєте, такий запах від води, шо б’є з мілких джерел. Міднуватий запах, сирий і не дуже приємний. Я його відчувала, і від того мене трясло.
Я ввиділа, шо комбінація мені висить майже до носака лівого капця. Вона була вся подерта й розпорота. Я потягнулася під шиєю капота з правого боку й відщепила і ту лямку. Далі скинула комбінацію. Я зімнула її в кульку коло себе і хтіла придумати, як то найліпше обійти ляду, аж знов подумала про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.