Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Не ради красного слова вона тепер приводила в примір братової синів. Вони справді вийшли на славу діти: тихі, смирні, робочі, до кожного привітні, кожному кидаються у вічі своїм ростом бравим, вродою молодою, доступні, покірливі. Грицько високий, чорнявий, трохи мов суворий — не балакучий, зате Івась — темнорусий, з голубими як квіточки очима, ясними як зорі, говіркий, веселий, кожному подобається, до кожного доступить своєю мовою ласкавою, своїм личком веселим, ввічливим, — слухав би і не наслухаєшся, коли він говорить, дивишся — не надивився б, коли він стиха усміхається веселими очима.

Виросла і Галя. Висока та пряма, як молода тополина, гнучка як лозина, на волос чорна, на личку рум'яна, вона була схожа на матір у її кращу дівочу пору. Параска тілько була весела–реготуха, а до діла не кажи; Галя, навпаки; з її чорних очей завжди світила якась тиха туга, молоде личко хвалилося, що нещаслива доля його кохала — завжди сумне, захудале, в розмові мовчазлива, більше слуха других, ніж сама гомонить, а лучиться розговориться — розмова її тиха, як і вона сама, без гуків, без жартів; зате до діла — не приганяй: з раннього ранку і до пізньої ночі вона все на ногах, все нишпорить, правиться і в хаті і надворі, і коло печі. Параска і наймичку розщитала, бо при її спіху наймичка була лишня. То талан Парасці господь послав, — казали люди, — та тілько не вміє вона того талану шанувати.

Параска справді дочки наче і не примічала; хоч вона і не лаялася і не билася як спершу, бо ні за що було і гримати, оже все держала себе одсторонь від неї, — ніколи вона не поговорить як слід з нею, не посидить як з дочкою, не розчеше довгої коси, не поськає в голові. Та їй і ніколи за клопотами коло сина. Щодня вона з ним б'ється, кипить як кип'яток у горшку — та ні допроситься, ні догарикається нічого.

Третій рік він сидить вже у другому класі, до книжки, до уроків не приженеш. Отак ганяти з товариством, з бузиняних пушок стріляти на воду, смоктати цигарки — йому дай, а до діла, до уроків — і не кажи.

— Чи ти будеш учитись? — пита Параска.

— Що там учити? Я все знаю.

Що було Парасці робити? Спитати сина урок — вона спитала, коли б сама знала. Скрутне тілько головою та й замовкне. Жде–дожидає кінця року, уся не своя — що коли Василь її знову зостанеться? Сором самій, сором від людей… Скілько літ вона билася, скілько утрат понесла — і все марно, все даремно… А перед людьми одне знала, що вихваляла його розум, його дотепність і от що тепер вони скажуть?

З тривогою вона дожидала кінця. Ось настав і він. Зранку Василь пішов у школу, жде — не дождеться його Параска; їжа їй не йде на душу. Ось уже і обідня пора — його немає. Не обідала Параска, неприбрана, нерозчесана ходить, поглядає надвір, за хвіртку, за ворота.

Надвечір тягне Василь додому.

— А що?

Василь почав з серцем розказувати, що його всі учителі ненавидять, що Шкоруцький гірше вдесятеро від його учився та перевели, а його — ні.

Вся затремтіла Параска, почувши слово «ні», поблідла та так і посунулась на піл. Галя вже водою підвела її знову на ноги, а то як мертва лежала та тілько зубами цокотіла.

— Мучитель мій! — скрикнула вона, ламаючи руки, — проклятий! яку мені на тебе кару наложити? Що мені тепер з тобою зробити?

Василь сидів і спідлоба побликував на матір, як вона голосила, заливалася слізьми.

— Ти обідав, Василю? — спитала Галя, витягаючи страву з печі.

— Ні, — понуро одказав Василь.

— Будеш же їсти? — Авжеж.

— Кому, тобі їсти? — скрикнула Параска, схопившись. — Тобі? Підожди, ось я тобі сама дам їсти, — і кинулася з хати. Василь тілько зуби зціпив, та спідня губа у його затремтіла, а то як сидів, так і зостався — хмурий, суворий.

Параска вернулася з ломакою в руках. Люта — вона кинулась на сина і зачепила раз по плечі. Василь підвівся — грізний, сверкаючи, мов жаром, очима, він підійшов до матері, скрутив її за руки, посадив на піл, вирвав палицю.

— За що ви б'єтесь? — твердо одказав він, переломив палицю на три часті, кинув тріски під і тихо вийшов з хати. Параска тілько совалась на полу.

Цілий тиждень не говорила мати з сином; Василь, здається, і радий тому. Як настав ранок — так він і пішов з дому, хіба в обід прийде, а то часом і ввечері присуне. Мати не питає, чи обідав де син, Василь не просить їсти, — німе розладдя царює в хаті.

Одного разу в неділю прибіга Василь додому. Задумане завжди лице його на сей раз грало якоюсь усмішкою, очі радісно блищали. Сіли обідати. Усі мовчки їли. Василь знай заглядав у лице матері, — вивіряв, чи й досі ще мати сердита. Параска, геть одвернувшись від його, сиділа.

— Мамо, — почав Василь.

Параска тілько скоса глянула на сина.

— Сьогодні мене сторож з ратуші стрів і питався, чи не поступив би я до їх на службу? Послужиш, — каже, — привчишся, а там і жалування буде.

Мати нічого не сказала, Василь не допитувався. З другого дня він почав ходити в ратушу.

Пройшов місяць, пройшов другий… Трохи та помалу хатнє розладдя вляглося, серце в Параски стихало. А може справді там його доля? — думала вона, вертячи у руках дві рубльових бумажки, місячний заробіток її сина, котрі Василь, прийшовши додому, припоручив матері. Той день і Параска і Василь ще мовчали, увечері тілько Василь сам про себе лаяв одежу, що на його вже не приходилася та чимало і зносилася: рукава трохи не доходили до локтів, стан насеред спини, одна пола розірвана зметана на живу нитку, локті у дірках — сорочку крізь їх видно. За той