Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Френк завагався.

— А що з Леонсією? — лукаво спитав Торес. — Я бачив, як вона втікала. Чи не загрожує їй яка небезпека?

Махнувши рукою на Тореса, Френк потяг за собою старого майя і кинувсь до кімнати ідолів, a Торес подався слідом. Побачивши його, перелякана Леонсія знову скрикнула.

— Це ж тільки Торес, — заспокоїв її Френк, — він хтозна-як настрахав і мене, коли я його вгледів. Але він живий. Встроміть у нього ножа — і потече кров. Ходімо, старий! Ми не хочемо втопитися, наче щурі в пастці. Ми не знаємо ще всіх таємниць майя. Почитай лишень свої вузлики й скажи нам, як вибратися звідси.

— Виходу треба шукати не зовні, а всередині, — відповів жрець.

— Нам байдуже, аби тільки вибратись. Та як попасти всередину?

— «З рота Чіа до вуха Хцатля», — відповів знову старий.

Френкові притьмом спала на думку жахітлива ідея.

— Торесе, — мовив він, — у роті цієї кам'яної леді лежить ключ, або щось таке. Ви стоїте ближче до неї. Всуньте туди руку й видобудьте його.

Леонсія зойкнула, зрозумівши, що Френк хоче помститись. Але Торес не звернув на це жодної уваги і, весело підійшовши до богині, сказав:

— Дуже радий, що можу бодай чимсь прислужитись. Тієї хвилини чесна Френкова вдача взяла гору.

— Стійте! — голосно скомандував він і сам наблизився до ідола.

Торес спершу здивувавсь, але швидко зрозумів, якої він уникнув небезпеки. В той час, як старий жрець репетував: «Блюзнірство, блюзнірство!» — Френк кілька разів розрядив свого револьвера просто в кам'яний рот. Потім, обгорнувши руку піджаком, він усунув її в рота богині, витяг звідти поранену пекельницю і, вдаривши нею об тіло статуї, розтрощив гадюці голову.

Обгорнувши руку вдруге (бо там могла бути ще й друга гадюка), Френк знов устромив її в рот і видобув брусок золота, що мав форму й розміри шпарки у вусі Хцатля. Старий показав пальцем на вухо, і Френк устромив туди ключа.

— Іде, як п'ять центів у отвір автомата, — зауважив він, коли ключ щез з очей. — Побачимо, що буде тепер. Чи не почне вода відразу спадати.

Але водограй невпинно бив і далі з розпадини. Торес же вражено показав на стіну, чимала частина якої почала поволі підійматися вгору.

— Шлях назовні, — сказав Торес

— Всередину, як каже старий, — поправив Френк, — Ну, та все одно куди. Рушаймо!

Вони пройшли вже крізь отвір і ступили в вузький коридор, коли старий майя, вигукнувши: «Сину мій!» — повернувсь і кинувся назад.

Стіна тим часом знову майже опустилась, і жерцеві довелося плазом проплазувати під нею, а за якусь хвильку вона стояла вже знов на давньому місці.

Надворі біля входу в печеру, крім невеличкого струмка, що витікав з-під скелі, не було жодних ознак трагічних подій, які відбувалися всередині гори. Генрі й Рікардо, підійшовши до скелі, помітили цей струмок, і Генрі сказав:

— Це щось нове. Тут не було ніякої річки, коли я йшов звідси. Тут був вхід у печеру, — за хвилину промовив він, оглядаючи брили, що нападали згори. — Тепер тут немає ніякого входу. Дивно, куди ж це всі вони заподілися?

У відповідь бурхливий ручай виніс із-за скелі тіло людини. Генрі й Рікардо підбігли до нього й витягли на берег. Пізнавши в ньому жерця, Генрі поклав тіло долілиць, присів поруч і заходився відтрушувати його, як звичайно відтрушують потопельників.

Минуло хвилин десять, поки старий виявив перші ознаки життя, а ще за десять хвилин він розплющив очі й без тями розглянувся.

— Де вони? — спитав Генрі.

Старий жрець почав мимрити щось мовою майя. Генрі ще раз добре поторсав його.

— Нема, нікого нема, — пояснив жрець по-іспанському.

— Кого нема? — спитав Генрі і знову труснув старого.

— Мого сина! Його поглинула Чіа.

Чіа поглинула мого сина так само, як поглинула вона їх, усіх.

— Кого це усіх?

Старого ще раз довелось труснути.

— Багатого молодого грінго, що визволив мого сина; ворога молодого багатого грінго, якого зовуть Торес, і молоду жінку з Солано, що була причиною всього. Я ж казав вам, що їй не слід було їхати. Жінка — то нещастя в чоловічих справах. Через неї Чіа розсердилася. Вона також жінка. Язик Чіа — ядуча гадюка. Своїм язиком Чіа вжалила й поглинула мого сина, а гора викинула на нас цілий океан там, у печері. І всі померли, всіх поглинула Чіа. Ой, леле мені! Лишенько всім, хто захоче забрати священні скарби богів майя!

РОЗДІЛ XVI

Генрі та Рікардо стояли між пінявим потоком, що витікав із скелі, та купою заваленого каміння і намагалися швидко обміркувати, що їм робити далі. Поряд лежав крижем на землі старий жрець, стогнав, корчився з муки й молився. Добре попотрусивши старого, щоб він прийшов до тями, Генрі пощастило витягти з нього доволі плутані відомості про події в печері.

— Гадюка вкусила тільки його сина, і лише той і впав у провалля, — з полегкістю мовив Генрі.

— Авжеж, — сказав Рікардо. — Він, виходить, бачив, що інші тільки вимокли.

— І тепер, мабуть, сидять в якійсь печері, куди не сягав вода, — закінчив Генрі. — Якби ми могли розкидати це каміння, вода вийшла б із печери. Якщо вони живі, то витримають ще багато днів. Вмирають швидко тільки без води. А в них її, напевно, більше, ніж треба. Без їжі вони проживуть довгий час. Дивно мені тільки, яким побитом опинився там і Торес.

— А чи то не він наслав на нас кару? — висловив здогад Рікардо.

Але Генрі не доскіпувався далі.

— В усякому разі, — сказав він, — не в тому річ. Головне — це добутися до печери, поки вони ще живі. Ми самі не подолаємо цих брил. Якби в нас було з півсотні чоловік, що працювали б удень і вночі, ми б розчистили вхід за два дні. Отже, головне — знайти людей. Ось про це ми й мусимо подбати. Я візьму одного мула, поїду до кару й обіцятиму їм усе, що містить у собі одна з чекових книжок Френка, якщо вони погодяться допомагати нам. Якщо там нічого не вийде, я дістану людей у Сан-Антоніо. І треба поспішати. Тим часом ви можете розчистити дорогу й привести сюди всіх мулів, пеонів і отаборитись. І прислухайтесь увесь час до скелі, може, вони стуком сповістять про себе.

Генрі в'їхав у селище кару проти волі свого мула й на превелике диво всіх мешканців, що вражено дивились, як в їхній фортеці з'явився один із тих, кого вони нещодавно хотіли