Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

знищити. Сидячи навпочіпки біля своїх дверей і знічев'я гріючись на сонці, вони під сонливою байдужістю ховали своє здивування перед цим зважливцем, що сам-один з'явився серед них і мало не наступав їм на ноги. Як це й завжди буває, сміливість білої людини ошелешила диких кару. Тільки вища істота, — до іншого їхній слабкий розум не міг додуматись, — тільки непереможна істота, озброєна понадприродною силою, може насмілитися вдертись в їхній табір, у саму гущавину недругів, та ще й на такому стомленому й вередливому мулові.

Вони розмовляли каліченою іспанською мовою, і Генрі їх розумів, а вони зі свого боку — розуміли його іспанську мову. І проте його оповідання про нещастя в священній горі аж ніяк не вплинуло на них. Байдуже знизуючи плечима, вони вислухали його пропозицію допомогти йому й обіцянку добре заплатити за роботу.

— Якщо гора поглинула грінго, значить, така була воля божа… І хто ми такі, щоб ставати між богом і його волею? — відмовили вони. — Щоправда, ми люди незаможні, але ми не збираємось працювати ні для кого, а воювати проти бога й поготів. Адже винні самі грінго. Це ж бо не їхня земля. Чого їх принесло в наші гори? Нехай самі й дають собі раду, коли посварилися з богом. А в нас досить і свого клопоту, хоч би зі своїми вередливими жінками.

Час сієсти давно вже минув, коли Генрі, змінивши двох мулів, на третьому, найноровистішому, в'їхав у Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в'язницею, він побачив начальника поліції та маленького товстого суддю в супроводі десятка поліцаїв і двох нещасних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі спинив мула і вдався до начальника поліції й судді зі своїм проханням. Поки він оповідав, що сталося, начальник поліції підморгнув судді, якого він сам поставив і який був відданий йому і тілом, і душею.

— Аякже, ми, безперечно, допоможемо вам, — потягаючись і позіхаючи сказав він, коли Генрі скінчив.

— А коли можемо ми дістати людей і рушати? — нетерпляче спитав Генрі.

— Щодо цього, то ми тепер якраз дуже зайняті, правда, пане суддя? — нахабно відповів начальник поліції.

— Так, ми дуже зайняті, — позіхнув суддя просто в обличчя Генрі.

— І будемо зайняті ще деякий час, — вів далі начальник поліції. — Шкода, але ні сьогодні, ні завтра, ні найближчими днями не зможемо стати вам в пригоді. Хіба що вже трохи згодом…

— Скажімо, на різдво, — підказав суддя.

— Атож, на різдво, — притакнув начальник і галантно вклонився судді. — Приїздіть сюди на різдво і завітайте до нас. Якщо справ у нас буде небагато, ми, може, й спробуємо зорганізувати експедицію, про яку ви говорите. А тим часом на все вам найкраще, сеньйоре Моргане!

— Ви не жартуєте? — спитав Генрі, і обличчя в нього скривилося з люті.

— Таке саме обличчя, напевно, було в нього й тоді, як він по-зрадницькому вдарив ножем у спину сеньйора Альфаро Солано, — зловісно промовив начальник поліції.

Та Генрі немов не дочув цієї образи.

— Знаєте, хто ви такі? — обурено вибухнув він.

— Стережіться! — попередив його суддя.

— Чхати мені на вас! — гримнув Генрі. — Немає у вас влади паді мною. Мені пробачив усе сам президент Панами. То ось хто ви: жалюгідні падлюки, щось середнє між людьми й свиньми!

— Прошу, кажіть далі, сеньйоре, — мовив начальник поліції, за солодкою чемністю приховуючи смертельний гнів.

— У вас немає жодної чесноти ані іспанців, ані карібів, зате хиби їхні ви втілюєте навіть у потрійному розмірі. Свині ви обидва! Ось що я вам скажу.

— Ви вже скінчили, сеньйоре? Зовсім скінчили? — лагідно запитав начальник поліції і кивнув поліцаям, щоб підбігли ззаду до Генрі й відібрали в нього зброю. — Навіть президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не було вчинено. Правда, пане суддя? — заявив він.

— Це вже нова образа, — відразу збагнув суддя. — Американський собака ображає закон.

— Тоді ми будемо судити його, і судити зараз на цім-таки місці. Нам нема чого гаяти часу, щоб повертатись та відкривати суд. Ми будемо судити його і винесемо йому вирок. А тоді підемо до мене. Я маю пляшку доброго вина…

— Я не ласий на вино, — відхилив його пропозицію суддя. — Краще б мескаль. А тепер, мавши двох свідків і скривдженого, я не потребую інших доказів і визнаю підсудного за винного. Яка ваша пропозиція, сеньйоре Мар'яно Веркара-і-Іхосе?

— На двадцять чотири години в колодки, щоб прохолодити його гарячу американську голову, — відповів начальник поліції.

— Такий вирок, — ствердив суддя, — і його треба зараз же виконати. Візьміть заарештованого, поліцаї, і закуйте в колодки.

Світанок застав Генрі в колодках, накладених на нього двадцять годин тому. Він лежав на спині й спав, але дуже неспокійний був той сон. Душу йому тривожили сни: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, а тіло його кусали незліченні москіти. Перекидаючись із боку на бік і відмахуючись від уїдливих комах, він урешті прокинувся. І відразу згадав усе, що з ним скоїлося. Роздратований від отрути тисяч жал москітів, він так люто вилаявся, що звернув на себе увагу перехожого, який ніс мішок з інструментами. То був гарної статури молодик з гострими рисами обличчя у формі військового пілота Сполучених Штатів. Вія підійшов до Генрі й спинився, захоплено прислухаючись до прокльонів, які той вичитував.

— Знаєте, приятелю, — промовив він, поки Генрі відсапувався, — вчора ввечері, коли я загруз тут, лишивши в літаку половину свого спорядження, я також лаявся. Але порівняно з вами то було дитяче лебедіння. Вітаю вас. Ви — незрівнянний майстер. Чи не були б ви такі ласкаві ще раз усе проказати, щоб я був добре підготований, коли захочу вилаятись як слід?

— А де в біса ви взялися? — спитав Генрі. — І якого чорта ви тут робите?

— Я не серджуся на вас, — усміхнувся пілот. — З таким розпухлим видом ви маєте право бути нечемою. Хто це вас так набив? Не знаю ще, яке місце я матиму в пеклі. Тут, на землі, мене звуть Парсоном, лейтенантом Парсоном. З пеклом досі я не мав ніяких стосунків, а в Панамі я тому, що хочу за один день перелетіти від Атлантичного океану до Тихого. Чи не міг би я прислужитися вам чим, поки ще не відлетів?

— Авжеж, — кивнув Генрі, — витягніть із мішка свої інструменти та відімкніть ці колодки. Я неодмінно добуду гостець, якщо лишуся тут. Моє ім'я Морган, і ніхто ніколи мене ще не бив. Це — москіти.

Попостукавши викруткою, лейтенант Парсон відімкнув колодки й допоміг Генрі підвестися