Читати книгу - "Галка"

А Кротов жадібними очима дивився на склянку чаю, з якої парувало. До бази він добрався дві години тому попутною автомашиною, стоячи з Пеньковським і Рябушкіним у кузові, й дуже змерз. «Аби-то оберштурмфюрер дав чарку шнапсу, — щоб зігрітися». Та Кротов бачив невдоволення й здивування шефа і тому вирішив доповісти йому чітко і з понтом, щоб есесівець не пропікав його таким знищувальним поглядом.

— Дозвольте, гер оберштурмфюрер! Трапилася невидаль! Нечувано. Непередбачена ніким!.. — уже цими словами Кротов хотів підкреслити значимість свого повідомлення. — Ми наткнулися на парашутний десант червоних! Я, Рябушкін і Пеньковський нарахували 'з дванадцять парашутів. Ніч була місячна. Можливо, парашутів опустилося ще більше, бо «дуглас» тричі кружляв над лісом і залітав аж за Варшавську залізницю…

— І ви бачили вогнища? Партизани подавали пілотам сигнали? — не терпілося узнати й про цю деталь Вундерліху.

— Ні, гер оберштурмфюрер! Ніяких сигналів партизани не подавали. Але виявилося, що партизани були близько, на хуторі, і цепом пішли до парашутистів. Однак ми зустрілися з ними перші. Вони опустилися біля нашої клуні за якихось двісті метрів. Почалися переговори. З нами трьома пішов їхній один, вдягнений у новеньку уніформу німецького лейтенанта. Я хотів одійти з ним якнайдалі, а потім взяти його у полон…

Почувши останню фразу, Вундерліх скептично посміхнувся: «Невже Кротов міг взяти в полон парашутиста?.. Набиває собі ціну! Так той парашутист і дався б у полон…» Вундерліх пропікав очима Кротова, а той тупив погляд.

— Та не пощастило, гер оберштурмфюрер!.. Зненацька ми побачили з п'ятнадцять партизанів. Вони йшли на луки, до парашутистів, до нас і десантника, який був з нами. Хто міг передбачити, що партизани будуть тут як тут? У такій обстановці дав автоматну чергу по парашутистові, скосив його. На жаль, польову сумку, що була при нім, ні Рябушкін, ні Пеньковський одрізати не встигли. Я ж тим часом дав чергу по чотирьох парашутистах, які вже стріляли по нас. Треба було утікати і від парашутистів, і від партизанів…

— Нащо розпочав стрілянину? Ти б міг як провідник парашутистів стати своїм серед партизанів? — оберштурмфюрер поставив запитання, якого найбільше боявся Кротов. — З таким «паролем» можна пройти до їхнього Штабу, — міркував уголос Вундерліх.

— Обстановка не дозволила, гер оберштурмфюрер! — сказав Кротов, тяжко зітхаючи. — Довелося вбити парашутиста.

Кротов, звичайно, не міг признатися, що в нього не витримали нерви, що в Пеньковського і Рябушкіна вже тряслися піджилки; що ще мить — і вони видадуть себе перед парашутистами. Страх — не жарти. Вгамувати страх не допомогла і горілка, яку випили, розташувавшись на ночівлю в клуні. Одне діло стріляти із засади першим у спину партизанам, стріл ятя У беззбройних і палити хати й хліви тих, що не хочуть евакуйовуватися заради «безпеки свого життя», як сказано в наказах командуючого військами «Норд» Кюхлера, інше — вести розмову віч-на-віч з партизанами і радянськими парашутистами. Тому Кротов і розрядив півдиска в парашутиста, вигравши дорогоцінні секунди, й приніс ось таку звістку.

Кротов помітив: новина зацікавила Вундердіха. Ще б!.. Дванадцять чи й більше парашутистів приземлилися навіть потай від партизанів. Це щось та означає! Мабуть, у них є якась таємна місія від ленінградського командування. Про це засвідчує і новесенький кітель з погонами лейтенанта німецької армії, у який одягнений десантник..

— Шкода! Шкода, пане Кротов, що не взяли ніяких паперів у вбитого! — зауважив оберштурмфюрер.

— Не було часу. По нас стріляли. Ще кілька секунд — і нас би побили, — відповів Кротов. — Ще, гер оберштурмфюрер, двоє з чотирьох десантників з туго набитими ранцями. В ранцях ніби ящички. Думаю, оті двоє мали рації. В інших тільки по одному мішечку за спиною…

— Два радисти? — перепитав Вундерліх, підвівшись з-за столу. — Твої відомості дуже цінні…

— Два радисти, подумав я тоді, група — надзвичайно небезпечна, засекречена навіть перед партизанами. Треба поспішати до вас, гер оберштурмфюрер! — збрехав Кротов, бо насправді думав лише, як урятувати свою шкуру.

І все ж…

Все ж, коли Кротов біг, увібравши голову в плечі, біг, боючись смертельних пострілів, в очах чомусь постав один серед чотирьох парашутистів — з рацією на лямці через плече, котрий гукав, щоб партизанські командири прийшли до них самі: «не великі пани».

«Не великі пани!» Сказано було українською мовою. Та й постать ніби знайома, хоча обличчя на такій віддалі розгледіти, неможливо. Отож Мамонько-Kpoтов біг до клуні, що мала затулити їх трьох від пострілів, і думав: радистом є той самий, якого Мамонько в запасному полку пригощав грибною юшкою з казанка, якому, як і Охріменку, бив пенальті по воротах між валуном і покладеним каменем. Охріменку таки забив «гола» навічно, як і парашутистові, а молодший сержант, радист залишився на луках у німецькому тилу…

Точив Кротова і сумнів. «Може, й не він? Ленінградський фронт великий!..»

Вундерліх тим часом дістав із тумбочки пляшку рому, налив чарку Кротову.

— Ти заслужив. Я клопотатиму, щоб тебе фюрер нагородив. Випий…

— Данке! — подякував Кротов, нахиливши голову. Немов черва, його мозок тепер невідступно точила думка:

«Поява тут радиста із запасного стрілецького полку логічна й закономірна». І Кротов рішуче сказав:

— Гер оберштурмфюрер! Серед десантників і отой радист, про якого я вам розповідав під час першої зустрічі.

— Ситуація… — потер руки Вундерліх. — Були в одному полку, а опинилися у ворожих арміях! Бажаю успіхів, пане Кротов! Про ваші відомості зараз же буде знати розвідка штабу «Норд». Там уважно прослуховують ефір, сюди вишлють машини з радіопеленгами…

Вундерліх розгорнув карту на столі, а Кротов підійшов і ткнув пальцем.

— Ось клуня. Десь звідси вони й