Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Коли поглянеш довкола, пропадає остання надія, — читаємо в щоденнику Нансена. — Цей хаос може довести до розпачу. Усе тут перемішане, перевернуте догори дном: пасма крижаних пагорбів, глибокі ями, тріщини, велетенські поодинокі брили, що спинаються одна на одну. Таке враження, мовби перед тобою збурений океан, раптово скутий морозом. Іноді я думаю, що, не маючи крил, ми ніколи пе подолаємо цієї перешкоди. Обоє тоскним поглядом проводжаємо чайку, що вільно пролітає над нами. Коли б то нам її крила! Після хвилинної зневіри відшукуємо нарешті в цьому хаосі якусь розраду, і знову серце сповнюється надією».

Самі тільки виміри глибини океану були для Нансена неоціненною винагородою за тяжку працю. Зонд і далі всупереч усім передбаченням показував величезну глибину. Перший незаперечний доказ, що й тут, у самому серці Арктики, немає ніяких великих островів. Ці відомості були просто-таки сенсаційні для науки. Якби ще той полюс…

Мандрівка в один кінець, за підрахунками Нансена, мала тривати тридцять днів. На такий період узято і провіанту. Восьмого квітня після двадцяти чотирьох днів походу астрономічне обчислення засвідчило, що мандрівники досягли вісімдесят шостого градуса північної широти. А це ж тільки половина дороги. Так далеко на північ ніхто ще не забирався. До полюса лишалося чотириста п'ятдесят кілометрів. Але Нансен розумів, що пройти ці кілометри вони не зможуть.

Мороз досягав тридцяти дев'яти градусів, а на обрії громадилися чимраз вищі тороси. Дедалі карколомніші ставали переходи через них. Перетягати сани через льодові кучугури, наїжачені вертикально висторчепими брилами, було над людські сили. Собаки зовсім охляли. Доводилося забивати найслабших, щоб годувати решту. Їх лишилася вже тільки половина… Худі, змучені пси були схожі на скелети.

Нансен страшенно страждав. Це була перша в його житті поразка. Нелегко визнати її. Полярник мав твердо вирішити, що вибрати: перемогу і смерть чи відступ?

Зрештою гору взяв здоровий глузд.

«Далі іти не можна. Це було б шаленство. Повертаємося!..»

Юхансен не смів глянути в обличчя своєму керівникові. Знав, чого коштувала йому така ухвала. Єдино правильна ухвала, на яку часом буває найважче здобутися.

Якби принаймні це було повернення на «Фрам» — до комфорту, спокійного життя, затишку, товаришів. Але ж ні. Треба було ще пройти сотні кілометрів, самотньо мандруючи пустельними, безлюдними просторами до архіпелагу Шпіцберген.

Полярники мовчки отаборилися. Остання зупинка на шляху до полюса.

Незабаром після того, як Нансен покинув корабель, Свердруп зрозумів, що треба за всяку ціну одвернути думки екіпажу од товаришів, які вирушили в небезпечну мандрівку.

— Як то їм там сьогодні? Чи не дуже стомилися?

— Хоча б не вдарили дужчі морози…

— По-моєму, вони легко вдяглися.

— Думаєте, цього разу не повернуться?

Такі розмови точилися без кінця.

Кожна думка, кожна розмова зупинялися на мертвій точці. Поставали питання, на які ніхто не міг дати відповіді. Виведені з рівноваги люди сновигали по кораблю байдужі, похмурі й пригнічені. Одним було шкода Нансена, інші жаліли самих себе, були й такі, що вперше за всю подорож почали задумуватися, чи довго ще доведеться їм дрейфувати. Запав сумнів. Чому, навіщо, для чого?

— Ну, годі вже! — заявив одного разу Свердруп. — Я вам, любі, швидко виб'ю з голови сумніви. Ось попрацюємо добряче — і як рукою зніме. Це давній випробуваний і непоганий спосіб.

Одразу ж після сніданку капітан сказав:

— Хлопці, сьогодні перед нами серйозне завдання! Треба звільнити «Фрам» з льодового панцира!

Така праця під силу хіба що велетням. Але весь екіпаж узявся до неї. Зацюкали кайла, задзвеніли ломи. Відколоті льодові брили клали на сани й одвозили якнайдалі від судна. Ще не скінчили цю роботу, а Свердруп уже розпорядився перебрати всі харчові припаси. Шість ящиків і мішків призначили для харчування експедиції протягом шести місяців на той випадок, якби судію затонуло і екіпаж опинився на кризі; а шість — на дорогу до берегів Шпіцбергена. Захоплених виром праці людей тепер не так мучили думки про долю Нансена і Юхансена. Звичайно, їх не забули. Вони були у всіх на устах під час кожного свята чи якоїсь іншої радісної події. Непохитна віра Свердрупа в друга поступово передавалася й іншим. На судні знову запанував спокійний безтурботний настрій.

Прокинувшись, кожен передусім питав вахтового:

— Ти бачив уже сьогодні Ліну?

— Що каже наша Ліна?

Таємниче жіноче ім'я насправді означало не що інше, як звичайну линву, що вільно звисала з корми в ополонку. Це «вікно у світ» старанно оберігали від замерзания протягом усього дрейфу, бо тільки звідти можна було зачерпнути води, коли б трапилося найбільше лихо, яке тільки могло спіткати людей серед льодів, — пожежа. «Вікно у світ» мало ще й інше призначення. В нього опускали батометри, щоб брати проби води з різних глибин, і зонди, якими вимірювали глибину океану. Крім того, до линви, що звисала з корми, було прикріплено всякі термометри і сітки для лову крабів та інших маленьких мешканців моря.

Таємнича Ліна заздалегідь сигналізувала про кожну зміну дрейфу ще до того, як астрономічні обчислення Скотта-Хансена показували, в якому напрямку понесли «Фрам» морські течії.

Раніше, коли ще Нансен був на кораблі, усі учасники експедиції з радістю вітали найменше відхилення