Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Так, серденько, я все чула... Боляче, певно.

Мама сказала це цілком байдуже, і я зрозуміла, що вона була далеко, дуже далеко, не знаю де, тому я вирішила не наполягати на своїй сумній історії.

— Тож Джонні Барбека добре відбили! Тепер він мешкає не у Голландії, а у Гамбурґу!

Мама зареготала.

На десерт ми їли виноградне желе — ложечками прямо з баночок, — бабуся ні за що такого не дозволила б; я облизувала губи, вони стали фіолетовими, тоді мама показала язика — і він теж виявився фіолетовим, ми розсміялися.

— Можеш висолопити язик і доторкнутися ним до носа? — запитала вона, і я спробувала це зробити, але не вийшло.

— Дивись, це ж легко! — сміючись гукнула мама і, витягнувши язика, пальцем доторкнулася до носа. А я подумала, що тепер у понеділок в школі матиму туза в рукаві, хоча дівчата, напевно, скажуть: «Який дурний жарт!» Тоді я показала мамі, як вмію вдавати зизооку: я поставила палець перед очима, прикипіла до нього поглядом і наблизила до самого носа; і мама мені не сказала, буцімто очі такими й залишаться, і мені так кортіло, щоб цей вечір не закінчувався ніколи...

Спати ми лягли разом у її ліжко. Спершу вона притулилася до мене своїм гарячим тілом, і мені здалося, що я потрапила в рай, та вже за хвилину вона підвелась і пішла до бару — налити собі келих віскі та викурити цигарку; я дивилась на неї крізь вії і вдавала, ніби сплю, бо не хотіла втратити жодної секунди разом із мамою, та згодом, хоча й опиралася, все ж заснула. Мені наснилось, як мама вкладає мініатюрну дитинку в коричневий конверт, зверху червоним фломастером пише ім’я дитини й кидає конверт до чужої поштової скриньки; потім вона зробила те саме з іншим немовлям — і я з тривогою думала про бідолашних дітей у конвертах, голих, мов слимаки, і без жодної крихти їжі.

Зранку, коли я прокинулась, мама ще солодко спала поруч. Ліву руку вона закинула за голову, і я мала час на вивчення її родимої плями. Мені було прикро, що моя пляма з’явилась у такому невідповідному місці, і варто було мені про це згадати, як у голові закрутилися думки про те, яка я брудна і нікчемна. Потім я не знала, що робити, бо мама досі спала, тож замість сніданку я взялася їсти цукерки, а Ворог дражнив мене: «Дівчинко, ти й так уже дебела, а від цукерок і поготів товстухою будеш!» Ця думка мене пригнітила, і я пішла до полиць шукати дитячі книжки, а не знайшовши, повернулася до цукерок; невдовзі мене стало нудити від смороду жиру від сковорідки, на якій учора мама смажила гамбурґери: довелося повернутися до вбиральні і виблювати. Я страшенно не хотіла псувати вікенд у мами, але тієї миті мусила визнати, що розваг немає, на надворі лютує злива, а мені дуже хотілося, щоб мама прокинулась, але сама я не наважувалась її будити, бо вона всю ніч, бідолашна, стояла, пила і курила, про щось міркуючи, — так часто роблять митці. Моє горло пекло від блювоти, я відчинила холодильник, щоб подивитися, чи немає там молока, але ні — не знайшла нічого, хіба півґрейпфрута і запліснявілий шматок сиру, від якого мене знову знудило, тому я швидко причинила дверцята холодильника.

Мама піднялась у ліжку, і я злякалася, що вона розсердиться, бо я її розбудила. Та вийшло навпаки.

— Господи, котра година?! — сказала вона. — Одина­дцята... Янголе мій, ти давно встала?

Вона качалась по ліжку, намагаючись устати, і світ нарешті набув жвавих барв, бо мама знову була зі мною; вона викурила першу цигарку, зварила каву, натягнула чорні штани, обійняла мене й увімкнула радіо.

— Яка гидка погода! — звернулась вона до мене. — Шкода, бо я так хотіла зводити тебе в зоопарк!

Прийшов Пітер з торбою, набитою продуктами. Він скуйовдив мені волосся, що не дуже мені сподобалося, бо я щойно зробила зачіску; потім зненацька з’явилися друзі, телефон розривався від дзвінків, друзі приходили ще — за годину маминою квартирою походжало вже шестеро не знайомих мені людей, які курили, теревенили, сміялися; двоє чоловіків мали бороди, і я замислилася: цікаво, чи досі мій тато Морт носить бороду і чи знають його ці люди? Можливо, коли вони побачать його, то скажуть, що зустрічали його доньку Седі, а він почне їх про мене розпитувати... Всі твердили, буцімто дуже раді знайомству зі мною, а я радості не відчувала, бо вони відібрали у мене маму під час єдиного мого вікенду в неї. Я зауважила, що незнайомці з повагою зверталися до моєї мами, а коли брала слово вона, всі замовкали, аби тільки її послухати, а коли вона жартувала, вони підкреслено голосно реготали. Пітер посадив мене собі на коліна і взявся повторювати «A dada sur mon bidet»[24], — на жаль, дорослі вважають за необхідне повсяк­час розказувати дітям цю злощасну лічилку. Я совалася, поки він мене не відпустив.

— Кріссі, — раптом мовила одна з гостей, — а ти нам не заспіваєш?

— Чом би й ні? — сказала мама.

Не піднімаючись зі стільця, вона заплющила очі і схрестила руки на грудях. Поклавши великий палець правої руки під лікоть лівої, розігрівала голос, дуже обережно пропускаючи звук згори — з верху і до низу, достоту водячи смичком по струнах скрипки. Пітер сів за піаніно і зімпровізував гудіння джмеля, чергуючи «фа» і «ля-бемоль» з низькими тонами. Спершу мамин голос потягнувся за музикою, та невдовзі злетів над нею, пурхав, заповнюючи собою кімнату, проходячи крізь стіни і стелю, охоплюючи небо, і нам довелося заплющити очі, бо видимий світ враз перестав нас цікавити, залишився тільки мамин голос — прекрасний, прозорий, наче саме небо, наче вода і любов. Коли нарешті вона замовкла, ми вже не знали, на якому ми світі, а гостя, яка попросила маму заспівати, ридала. Якийсь час усі німували, а тоді квартира вибухнула оплесками.

— Кріссі, — сказав один із гостей, — ти просто чарівниця. Ні, більше! Чаклунка!

— Цукеронько, а ти знала, що в тебе мама чаклунка? — запитав чоловік, якого я вперше бачила.

Мені страшенно кортіло, щоб усі ці люди всі вшилися геть, бо вони псували мої вихідні з мамою, та вона сама явно цього не усвідомлювала, дорогоцінні години стікали, і десь о третій Пітер приготував омлет на вчорашній пательні, яку мама так і не помила, — він порозкладав його по чашках, бо тарілок на всіх не вистачало. Щойно я почала