Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Слухайте, має ж хоч хтось у цій родині бути респектабельним членом суспільства? — нарешті мовила мама, що викликало загальний сміх і дало змогу змінити тему.

Час минав. Раптом мама підвелася.

— Все, вимітайтесь! Уже п’ята година, а о сьомій у мене концерт і треба підготуватися. Седі, серденько, ти не будеш заперечувати, якщо Пітер сам завезе тебе додому?

За хвилину мою валізку було складено і мама простягнула її мені, тим часом гості скупчились біля дверей, я почувалася нікчемною і беззахисною серед гармидеру, однак мама присіла переді мною, взяла в руки моє обличчя і швидко, але дуже ніжно поцілувала мене в губи.

— Ну? — сказала мама. — Ти ж пам’ятаєш усе, про що ми вчора ввечері говорили? Правда, серденько?

Я ствердно похитала головою, намагаючись стримати сльози. Мені дуже кортіло знати, коли я знову побачу маму, та я не наважувалась її про це запитати. Тоді вона прошепотіла мені на вухо — так, щоб ніхто не почув:

— То що таке гамбурґер?

І я також відповіла їй пошепки на вухо:

— Житель Гамбурґа.

— Ні, дурне! — на вухо мені відказала вона. — Це перемолотий стейк у круглому хлібці!

І, міцно притиснувши мене до грудей, де щойно вібрував її голос, вона підштовхнула мене до виходу.

Пітер допоміг мені сісти на переднє сидіння — бабуся такого б ні за що не дозволила, — і поки під зливою ми перетинали місто, по радіо передавали пісню Елвіса Преслі, а «двірники» в такт метлялися по лобовому склу. Раптом я пригадала, яким поглядом обмінялися дідусь і бабуся, почувши прізвище Пітера.

— А що це за прізвище таке, Сілберманн? — поцікавилась я.

— Єврейське, — відповів Пітер. — А що?

— Єврейське? Це як? Хто такі євреї?

— Це не так просто пояснити. Сама історія стара, як світ. Подій у ній було дуже багато, і різних, а от щасливого кінця немає.

— Ти не ходиш до церкви?

— Чому ж, багато євреїв ходять до церкви. Їхні церкви звуться синагогами. Але я не ходжу до церкви не тому, що я єврей, а тому, що я атеїст.

— А це як?

— Це означає, що я не вірю у такі вигадки, як Бог і диявол.

— Але ж у щось ти віриш?

— Звичайно... Наприклад, я вірю у твою маму. Вірю у гроші, хоча являють вони себе нечасто. Без сумніву, вірю у ці «двірники» — дивись, як добре вони працюють! Вірю в омлет, бажано зі свіжим бейґлем.

— А що таке бейґлі?

— Нуууу... Слухай, крихітко, а я тобі заздрю: ти ще стільки для себе цікавого відкриєш! Що ж, ми приїхали! Бувай!

Було складно повертатися до звичного життя після таких вихідних. Прокинутися вранці у понеділок і усвідомити, що попереду цілих п’ять днів школи і що терпця не стане дочекатися кінця тижня. Кожної частки кожної секунди мої нерви були натягнуті, мов струни, — від запитання бабусі, чи застелила я ліжко, до Гілера, який бив хвостом по підлозі; мені кортіло віддухопелити їх обох, але, на жаль, це було неможливо.

Уроки танців стали ще нестерпнішими, бо пуанти були мені замалі, але бабуся сказала, що немає потреби купувати нові, бо до літніх канікул залишається якихось два місяці, а влітку мої ноги виростуть і нові пуанти також стануть малими, тож краще мені потерпіти.

У школі мені кортіло розповісти дівчатам мамин жарт про гамбурґер і болоньєзе, та я боялася, що вони лише піднімуть брови, — їхня мовчазна зверхність могла зіпсувати будь-який жарт. Під час уроку малювання треба було вигострити синій олівець, і коли я вставила його у тесачку, то відразу згадала мамину м’ясорубку та Джонні Барбека («Різко натиснувши на деку...»), аж раптом уявила, що гост­рю не олівець, а власний палець, з кожним обертом розмелюючи його все більше, — права рука впевнено перетворює ліву на кашу, віддираючи шматки м’яса, з хрускотом ламаючи кістки, розплескуючи кров...

— Седі, що це за витівки? — крикнула вчителька, бо я стояла, мов укопана, і не відводила очей від тесачки.

Кволо нагодився квітень. Я уважно стежила за собою і щодня давала собі оцінку — від одного до десяти балів. Повертаючись зі школи, я ставала перед дзеркалом у своїй кімнаті, і виявлялося, що в мене або зачіска не готова, або шнурки розв’язані, або спідниця надто низько теліпається, — так оцінка враз ставала гіршою. Я віднімала бали, якщо відригувала, пускала гази, чи давала бабусі привід піднімати на мене тон, або якщо міс Келлі била мене лінійкою. Думати я могла що заманеться, та коли лайливе слово лунало вголос (навіть пошепки) або якщо я робила граматичну помилку, чи тримала склянку лівою рукою, чи з’їдала власну шмарклю замість витерти її хусточкою — бали знімалися теж.

У мене випало одне з ікол, і я годинами смоктала дірку в яснах, розширювала її язиком, всотувала металевого присмаку кров — і не хотіла, щоб та вщухала. Якби я могла, я б сама себе з’їла, пролізши через власне горло у шлунок. Почала б я з обкусування нігтів, потім посмакувала б пальцями, руками, ліктями і плечима... Хоча ні, напевно, варто було б почати зі ступень... Але як бути з головою? Відкрити рота так широко, щоб вона закинулася назад, — і одним ковтком ввібрати у себе голову — таким чином від мене лишиться тільки шлунок, що сито і вдоволено тіпатиметься на землі.

Я постійно хотіла їсти. Бабуся казала поволі й обдумано пережовувати їжу, замість швидко ковтати її, та скільки б я не жувала, завжди хотіла більше, хоча накладати до своєї тарілки вдруге — неввічливо. Бабуся не могла встежити хіба за моїм підобідком, бо зазвичай у цей час вона поралась у саду, тож поки вона стояла до мене спиною, я готувала собі два величезні сандвічі з товстим шаром арахісового масла та виноградного желе — їх я ковтала, майже не жуючи.

Одного дня, коли я тільки збиралася втішиитися цим солодко-солоним наїдком, до кухні прудким і водночас тихим кроком (мов кіт) зайшов незнайомий мені чоловік. Він мав густі брови і золотаво-зелені очі, і я