Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

— Ой, пробач, мабуть, дуже туго затягнула! — засміялася Корнелія.

— Якщо тобі потрібна моя сила, я ніколи не віддам її тобі.

Корнелія закотила очі й голосно фиркнула.

— Якщо прийдеться обирати між коханням, родиною та друзями, то віддаси силу чорного агату, як миленька. Утім, зараз трішки не про це. Я ледве відновилася після переходу. Знаєш, це було боляче та неприємно. Я кожною клітинкою тіла відчувала, як моє тіло ламалося.

— Так це ти змусила мене прийти на Замкову гору? — фиркнула Міра й ворухнулася. Кайданки відразу відреагували на її рух. Дівчина зціпила зуби, щоб не закричати від болю.

— Не я, а твій татусь Гідеон. Це я наділила його чорною магією. Ти прийшла за його покликом на Замкову гору. Я знайшла маленьку шпаринку в цей світ. Під час відкриття всіх порталів виділяється особлива енергія, і вона не зникає. Утім, далі втрутилася моя сестричка Далія й племінниця Лорейн. Однак я все одно встигла прийти в цей світ. І ніхто не зрозумів це.

Корнелія піднялася з крісла й, повільно пройшовшись, провела рукою по книгам.

— Я не завжди була лихою. Задиристою, егоїстичною — так, але не лихою. Моя проблема в тому, що я не успадкувала силу чорного агату, не могла контролювати сіру магію й захотіла те, що було в Далії: кохання чоловіка, любов батьків та підданих, владу й королівство. Я це отримала. Але якою ціною?

Корнелія, наблизившись до Міри, схилилася й, взявши її за підборіддя, прискіпливо поглянула у вічі й додала:

— Мої діти також не отримали силу чорного агату. А ти, Мирославо, народжена в цьому світі, її маєш. Це не справедливо. Я двадцять років чекала, вбивала, знищувала королівства, уклала угоду з демонами Моракс, які живилися магією Далії й Лорейн під час переходу. Й навіть послала вслід у цей світ за дагратіонцями демонів мотулу.

Корнелія, стиснувши підборіддя Мирослави, гівно промовила:

— І так, я вбила в цьому світі ще кілька надприродних створінь, у тому числі й відьом в Ірландії, щоб отримати їхню магічну енергію, і заплутала всіх різними символами. А насправді вони нічого не значать.

Мирослава, відчувши, як повіки становляться тяжкими й повітря важким, намагалася вдихнути. Корнелія, посміхнувшись, відступила. Закашлявшись, Міра відчула слабкість у тілі.

— Ти можеш змінювати час і простір. Бачити те, що не бачать довкола інші. Утім, не вмієш користуватися своєю силою. Ти слабка, Мирославо. Так навіщо тобі цей дар?

Слова Корнелії лунали відлунням у голові Мирослави. Відьма, застосувавши чорну магію, хотіла заволоділа її свідомістю.

Міра повільно підняла голову й, попри знесилення та біль у тілі, поглянула на Корнелію й прошепотіла:

— Так, можливо, я слабка протистояти тобі, родичко. Хочеш силу чорного агату? Тоді прийдеться вбити мене.

— Вбити тебе зараз? Ні! Це занадто легко і, якщо чесно, навіть сумно, дитинко. Я хочу, щоб Далія мучилася й бачила твої останні хвилини життя. Я хочу, щоб ти добровільно віддала мені силу. Зрадила Далію й свою матір.

Дем’ян, повільно розплющивши очі, вдихнув і схопив лезо рукою. Краплинки крові впали на підлогу, і він промовив:

— Ні, моя дівчинко, ти не загинеш.

Корнелія нахмурилася й, захитавши головою, відступила.

— Як ти зміг? — зашипіла.

— Сюрприз, відьмо! — всміхнувся Дем і, піднявшись, кинув ножа в Корнелію.

Вона, зупинивши його, промовила:

— Дагратіонці. Ви завжди дивуєте.

Дем’ян, ставши перед Мірою, розвів руками й, створивши сіре енергетичне коло, відштовхнув Корнелію. Вона, закричавши, відлетіла у стіну. Важко зітхнувши, жінка злісно поглянула на Дем’яна й промовила:

— Це ще не кінець!

Мирослава, відчувши, як пульсує її тіло, підняла голову й закричала:

— Дем’яне, відійди!

Дем, озирнувшись, відійшов. З тіла Мирослави вирвалася енергія. Сила чорного агату атакувала Корнелію й, відкривши портал, виштовхала її з будівлі. Відьма, вилетівши з порталу, плюхнулася на землю й, стиснувши кулак, піднялася та злісно закричала. Озирнувшись, побачила, що вона в лісі на галявині. Піднявши голову, поглянула на нічне небо, на якому мерехтіли зірки й місяць освічував галявину. Лукаво посміхнувшись, промовила:

— Я ще в цьому світі. Чудово.

Коли Корнелія зникла, кайданки ослабли, і Міра, схилившись, впала на підлогу. Через викид енергії стелажі попадали, книги були розкидані, а у читальному залі перекидані столи й уламки від скла були розкидані довкола. Дем’ян, стряхнувши голову, озирнувся. Побачивши Міру нерухомою, миттєво піднявся й, схилившись над нею, провів долонею по її щоках.

— Хей, мила, розплющ очі, — прошепотів.

— Я нормально, — тихо сказала й, вдихнувши, розплющила очі.

Дем’ян, зітхнувши, обійняв її й почав цілувати її обличчя. Мирослава, взявши його обличчя в долоні й поглянувши у вічі, прошепотіла:

— Це ти так намагаєшся вибачитися через те, що хотів використати мою кров?