Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Знав напевно: не схотіла порушувати те, що, як їй здавалося всі ці роки, склалося якнайкраще. А я? Що тут роблю я?

Те саме, чого вона не зробила: їду в черговий раз зламати те, що вона, як я сподіваюсь, встигла збудувати.

Якісь незрозумілі історії з підробкою гобеленів — маячня старої жінки.

Ліка ніколи не ткала гобеленів!

…Перші п’ять днів на Манхеттені видалися метушливими.

Дезмонд весь час бігав на зустрічі чи розмовляв по телефону, підтверджуючи нашу участь в тих чи тих заходах. Тягав за собою Єлизавету, представляючи її різним «кінодєлкам» та продюсерам. Вона поверталася втомлена і щораз я наштовхувався на її промовистий погляд: ну, як, ти ТАМ був?

Я дійсно ходив колами (які, все ж таки, намагався звузити) біля офісу, що, за даними Дезмонда Уїтенберга, належав містеру Збишеку Залеські.

Влаштовувався в «еко-кав’ярні» навпроти і цідив огидний жасминовий чай, поглядаючи на двері. Що я там хотів побачити, важко сформулювати.

Просто сидів, спостерігаючи за нечастими відвідувачами. Навіть почав відрізняти секретарку від прибиральниці.

Але запитання, з яким мушу переступити цей поріг, ніяк не формувалося в голові. Відверто кажучи, мені було начхати на цього Збишека, на його офіс і на те, чи досяг він своєї мети у відвоюванні місіс Маклейн у містера Маклейна.

Начхати і розтерти.

Власне, я напевне знав те, що доречніше буде запустити в цей мистецький гадючник «місіс Тенецьку».

Але та дивилася на мене перестрашеними очима і вимагала йти у розвідку першим.

Зовсім не по-товариськи…

* * *

…Мій незабутній учитель з кінофаку якось сказав: «Удача режисера-документаліста — в терпінні. Треба вміти сидіти і чекати, доки сюжет, на який ти чатуєш мов павук, втрапить у твої тенета!». Власне, те саме я говорив і своїм студентам, посилаючи їх «на завдання»: не метушитись і вміти спостерігати, слухати та аналізувати.

Саме ця порада і спрацювала на шостий день мого безглуздого чаювання.

До офісу під’їхала поліцейська машина. Двоє полісменів — чоловік і жінка вийшли з неї і попрямували до дверей. Звідти до них вибігла дівчина, яку я «вирахував», як секретарку чи менеджера. Розмахуючи руками, вона повела полісменів всередину.

Я кинув на стіл два долари і поспішив на вулицю. Став поруч вітрини і зробив вигляд, що роздивляюсь індійські прикраси.

Хвилин за десять полісмени вийшли з офісу, супроводжуючи якогось чолов’ягу.

Вони зупинилися неподалік від мене.

Довкола почали скупчуватись цікаві перехожі, а відтак моя присутність не впадала у вічі. Я нашорошив вуха.

Чолов’яга заговорив про непорозуміння і чемно вибачився, розгублено поглядаючи в бік невеличкої юрми, котра зібралась довкола. Жінка-полісмен погортала і віддала чоловікові документи.

Сказала кілька слів про «порушення порядку». Її напарник тицьнув йому папірець — квитанцію на штраф або виклик до поліції. Я намагався протиснутись наперед аби почути щось цікаве: чи не є цей пан тим самим Збишеком Залеські, якого заарештовують за махінації з витворами мистецтва.

Але нічого такого не почув. До того ж, чоловіка не збиралися заштовхувати в авто, як злочинця вселенського масштабу. Він розгублено оглядав натовп, зупинивши погляд саме на мені, ніби просив вибачення за завдані незручності.

Я посміхнувся йому у відповідь. І, даю руку на відсіч! — його обличчя закам’яніло.

Він більше не слухав докорів доглядачів порядку, а уважно дивився просто мені в очі.

За кілька хвилин авто з полісменами відчалило.

Натовп розбрівся.

Ми лишилися стояти один навпроти одного.

Це була досить зручна для мене ситуація аби невимушено розпитати, що трапилось, поспівчувати, завести розмову про офіс і запросити «порушника» заспокоїти нерви у найближчий бар. Я вже розкрив рота аби так і зробити, коли він випередив мене.

Та так, що моя щелепа просто відпала…

— Ви Денис Северин? — вимовив порушник глухим голосом.

У голові пронеслося з десяток версій: він був на кінофестивалі, він бачив моє фото в фестивальній газеті, він бачив всю нашу трійцю в програмі телебачення, він — один з завсідників тих мистецьких вечірок, на які нас затягав Дезмонд…

— Перепрошую… — чемно сказав я, намагаючись пригадати, де я міг бачити цього типа.

Він упевнено кивнув головою і знову повторив, але вже без запитального відтінку в голосі:

— Ви — Денис Северин. Я вас бачив років десять тому в програмі «Чекай на мене». І… І біля під’їзду вашого будинку. В Києві…

Я міг би здивуватися, якби в голові миттєво не склався певний ланцюжок — застарілий і заіржавілий. Але оскільки він все ж таки існував — то склався одразу.

Так, як і мав скластися: перед офісом Збишека Залеські стояв ніхто інший, як містер Джошуа Маклейн власною персоною, котрий приїхав сюди з тією ж метою, що і я.

А як могло бути інакше?

Я посміхнувся — звісно, садівник Пол мало скидався на свого господаря. Кілька хвилин, аби прийти до тями, я розглядав його впритул: кругле обличчя, шляхетна сивина на скронях, окуляри з золотавими дужками без оправи, сірий піджак, з-під коміру якого вибивається зібганий білий комірець, краватка зсунута на бік і взагалі зім’ята, ніби його хтось тягав «за грудки». Мабуть, полісмени приїхали вчасно.

Я ще не знав, як повестися, як на поріг вийшла та сама дівчина-секретар і тицьнула йому до рук чорну шкіряну барсетку. І, фиркнувши, зникла за дверима.

Він чекав на відповідь.

Я вирішив крити його ж картою.

— Ви — Джошуа Маклейн, — впевнено сказав я і знову посміхнувся, пригадуючи свою першу зустріч з Полом. — Тиждень тому я бачив вашого двійника. Щоправда, зовсім на вас не схожого.

Він теж дивився на мене, оцінюючи. Не знаю, чи сподобався я йому цього разу, але в його погляді не було ні ненависті, ні зневаги.

— Так, це я, — відповів він, поправляючи краватку.

— А там, певно, резиденція містера Залеські, — кивнув я на двері офісу.

Він насупився.

— І ви, здається, досить круто погомоніли, — посміхнувся я.

Але йому було не до сміху.

— Послухайте, містере Северине, — сказав він серйозно, — колись я пообіцяв Енжі, що не заподію їй зла і ніколи нічим не докорятиму… Мені треба знати одне: вона в безпеці?

Посмішка застигла на моєму обличчі.

— Іншими словами: вона з вами? Мені треба знати лиш це, — додав він тихо.

Нас штовхали перехожі.

У високому колодязі вулиці стало незатишно і, не зважаючи на спеку, зимно.

Ми стояли на розі і дивилися одне на одного, мов два шахматиста, котрі грають складну і програшну для обох партію.

Я похитав головою. Він спохмурнів.

— Тоді я нічого не розумію…

— Певно, нам варто поговорити, — сказав