Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

І ми пішли в паб.

Містер Маклейн, як виявилося, не вживав алкоголю і не палив.

Замовив лише склянку «коли». Мені довелося компенсувати обидві його чесноти.

І, слухаючи його, додати ті пазли, яких не вистачало в картині мого уявлення про «місіс Енжі Маклейн».

Ми складали ці пазли разом.

— Вона потелефонувала мені одразу після перегляду вашого фільму. Говорила коротко. І, хоча вона ніколи не казала неправди, по її голосу я зрозумів, що все ж таки щось сталося і вона просто не хоче мене засмучувати, — говорив Джошуа, сьорбаючи свою колу і механічно помішуючи в склянці великі кавалки льоду. — А про підробку, якою Залеські ніби-то замінив оригінал, мені розповіла місіс Страйзен. Чомусь Енжі мала до неї сентимент…

— Ви сказали «ніби-то», — зауважив я.

І він гарячково підхопив:

— Так! Я з’їздив в Анже! Я був в Анжерському замку, де виставлені всі шістдесят чотири шпалери «Анжерського апокаліпсису» роботи Робера Пуасона за мініатюрами Беатуса з Льєбани і ескізами Жана де Бондоля! Я маю певні зв’язки і ім’я аби мені дозволили обстежити будь-яке художнє полотно. Пославшись на чергову наукову роботу, я обстежив «Новий Єрусалим» — так називається шпалера, яку відтворила Енжі — за всіма критеріями. Навіть здав мікрочастки ниток на експертизу!

— І що? — видихнув я.

І він крикнув чи не на весь зал:

— Збишек збрехав! Робота як належала, так і належить Пуасону — середньовічному майстру з майстерні Ніколя Батая, придворного ткача Карла П’ятого! Це поза всяким сумнівом!! Не зважаючи на те, що Енжі виконала роботу не гірше і — точка в точку!!

На нас озирнулися.

Джошуа Маклейн сердито засопів у склянку, гойдаючи в ній нетанучі кубики льоду.

— Не думав, що Ліка захопиться ткацтвом… — тихо сказав я.

Він знову заговорив гарячково, але так тихо, що мені довелося дослухатися.

— О, ви не уявляєте… Вона до всього підходила з такою пристрастю! Навіть барвники використовувала рослинні, як стародавні майстри — індиго, корінь марени, жовтоцвіт, кармін… Чого тільки не було! Її робота була досконалою. Вона дійсно могла б запросто замінити оригінал. Вона це знала. Тому сприйняла шантаж Залеські, як належне…

— Сприйняла? І — що? Вона з ним? Через те ви побилися? — запитав я.

Він ледь не підскочив на місці.

— Ви… Так я і думав! Ви зовсім не знаєте її!

Даю руку навідсіч: ще мить і він би розридався.

Дістав з кишені мобільний телефон, почав натискати кнопки.

Нарешті знайшов потрібне і тицьнув мені під ніс.

Я прочитав казенні друковані літери на екранчику: «Джошу, дорогий. Не шукай мене: хоч би що сталося, — я не повернусь…».

— Це вона написала того вечора, після фестивалю… — сказав Маклейн. — Я думав, що після викриття авантюри Збишека, зможу повернути її додому…

Він нарешті згодився випити чарку віскі, запиваючи її «колою».

Навіть попросив сигарету.

І заговорив про «Енжі».

З тим повним правом, яке мав.

І якого не мав я.

Мені довелося змиритись з тим і просто слухати, з хворобливою цікавістю дізнаватися про те, як вона жила, що робила, про що говорила і як знову взялася до малювання.

І безліч інших подробиць…

А я не мав що розповісти. Я не вбачав у цьому жодного сенсу. А за годину втратив його зовсім.

Час спогадів вичерпався. А містер Маклейн сп’янів.

У нас не могло бути спільних планів. Я спробував заспокоїти його, сказавши, що ми мусимо залишитись в країні на кілька місяців і продовжимо пошуки.

— Може, підключити приватного детектива? — сказав він.

— Не думаю, що вона б того хотіла… — сказав я, підводячись з місця.

Я довів його до таксі.

Нам довелося потиснути один одному руки.

Таксі від’їхало.

А я…

Я подумав, що містер Маклейн надто інтелігентна людина для того, щоби його недавній візит до офісу суперника був вагомим внеском в наше спільне обурення.

Ну так… досить складно подумав.

І попрямував до дверей, з яких нещодавно полісмени вивели мого розгубленого співбесідника.

…На першому поверсі було тихо, висіли картини, стояли статуетки. Певно, тут була невеличка галерея. Круглі сходи вели нагору.

Дівчина, котра вискакувала до полісменів, підвелася зі стільця і щось приязно запитала.

І не встигла, як би це зробили всі секретарки світу, затулити собою священний вхід до боса: я рвучко розчахнув двері.

Молодик, котрий сидів за столом, відірвався від монітору комп’ютера і здивовано глянув на мене. В одну мить я оцінив його акторську зовнішність: він був просто красунчик з чистими блакитними очима і охайно вкладеним світлим волоссям.

Таким довіряєш — або не довіряєш — з першого погляду.

Принаймні я волів не довіряти…

Підійшов, підняв його з-за столу «за грудки» — мабуть так, як він нещодавно тузив містера Маклейна. Упіймав його здивований, а потім переляканий погляд.

Щоправда, переляканим він став тієї миті, коли містер Залеські був досить влучно посланий в стіну, з якої на нього посипалося скло розбитої репродукції.

З сусідньої кімнати я чув, як секретарка клацає кнопками телефону, викликаючи поліцію.

Це видалося мені кумедним.

Успіх першого посилу варто було закріпити якнайшвидше, до приїзду доглядачів порядку.

Я поспішав. Другий підхід теж виявився вдалим. Цього разу галерист, пролетівши по дузі, приземлився в обійми розкішного шкіряного дивана.

Він щось кричав і намагався оборонятися. Мені було байдуже.

На третій раз він не робив спроби піднятися, а просто дивився на мене знизу вверх і, певно, чекав на рятівні кроки полісменів.

Вони з’явилися, мов два чорних янголи. Ті самі.

Вирази їхніх облич теж були здивованими. Ще б пак: другий снаряд влучає в те саме місце — за один ранок!

Я поправив одяг, пригладив волосся.

Мав нахабство чемно змахнути пил з костюма містера Залеські, поправив на ньому краватку і заспокійливо підняв руки.

— Дружба-френдшіп! — сказав я.

«Паяц!» — сказала б Єлизавета…

* * *

…До відділку вони прийшли у тому ж складі: Дезмонд Уїтенберг, Єлизавета Тенецька.

Як «група підтримки» з ними був і наш знаменитий товариш, ім’я якого я чемно опускаю через власну скромність.

Скажу одне: побачивши його, всі служителі закону вишикувалися в чергу за автографом. І завдяки йому ми обійшлися досить малою кров’ю.

Протокол був урочисто знищений.

Ми випили кави в класичній обстановці, яку я не раз бачив у детективних американських серіалах. Щоправда, начальник відділку повернув жалюзі на своєму скляному кабінеті так, щоби всі його підлеглі могли бачити, з КИМ він невимушено спілкується за філіжанкою кави.

Потім нас урочисто провели до авто.

Я потиснув руку тому, кого не раз наводив своїм студентам за приклад акторської