Читати книгу - "Не вибачу, Уляна Пас"

- Оль, не хвилюйся ти так. Я впевнений, що усе буде добре. - Ілля не відпускав мою руку усю дорогу до мого міста, яке знаходилося майже за сто кілометрів від Києва.  

Я лише усміхнулася напружено, і іншою рукою стерла сльози, що виступили на очах. Я  не бачила батьків довгих сім років. Періодично дзвонила матері щоб дізнатися, як у них справи, але з батьком за цей час навіть словом не обмовилась. Він викреслив мене зі свого життя коли я відмовилася повертатися додому, а я не могла залишити своє життя в столиці і навчання в універі,  про який так довго мріяла. Звісно, були моменти коли я набиралася сміливості і збиралася з’їздити додому, але страх брав гору і запал зникав. 

Тепер же я відчувала себе найгіршою донькою у світі і не могла пробачити собі те, що за ці довгі сім років не поговорила з батьком. 

- Ми вже близько, маленька. Ти тільки не панікуй, добре? - схвильовано глянув в мій бік Ілля і несподівано підняв наші сплетені руки до свого обличчя і поцілував мої пальчики. Навіть в такий жахливий період я відчула безмежну симпатію до цього чоловіка.  

Коли машина зупинилася біля центральної лікарні міста, я першою вистрибнула на вулицю і хвора нога дала про себе знати. Скривившись від болю я одразу відчула на талії руки Іллі. 

- Не варто геройствувати, сонце. – серйозно заглянув мені в очі. - Я допоможу, а ти обіпрись на мене. 

Я лише кивнула і Ілля справді допоміг мені потрапити всередину. Довелося ще раз набрати маму щоб дізнатися, де саме її шукати. Вона пояснила, що знаходиться на другому поверсі біля реанімації. Почувши це страшне слово я вкотре розплакалася, але Ілля знову показав мені свою підтримку. 

- Маленька, я знаю що тобі важко стримуватись, але зроби це заради своєї мами. - чоловік ніжно обійняв мене своїми руками за щоки і заглянув в очі. Ми стояли посеред коридору і я відчувала на собі здивовані погляди лікарів і пацієнтів. - Невже ти думаєш, що їй стане краще коли вона побачить твої сльози?  

- Не стане. - зітхнула і помітила маму в кінці коридору. Вона сиділа на одному з крісел, низько нахиливши голову і обіймала себе руками.  

Не втримавшись я вибралася з обіймів Іллі і не звертаючи уваги на біль в нозі побігла до неї.  

- Мам, я тут. - присіла біля неї навшпиньки і взяла її холодні руки в свої. Мама підняла на мене затуманений погляд і оглянута так прискіпливо, наче намагалася згадати усі деталі мого обличчя. - Поясни, що сталося. 

- Твій тато знепритомнів на роботі і його повезли в лікарню. Виявилося, що це інфаркт. -  схлипнула мама. - Ще кілька днів тому він говорив, що хоче поїхати до тебе, помиритися. Але не встигнув... 

Почути таке було дуже боляче. Батько хотів помиритись, а я не знайшла на це часу.  

- Доню, не звинувачуй себе. - мама підвелася на ноги і кинула швидкий погляд на Іллю, що тримався трохи в стороні. - Ми усі винні у цій ситуації. Гордість затуманила нам розум і ніхто не наважився зробити перший крок до примирення. Оль, а хто це з тобою? 

- Доброго дня! Мене звати Ілля, я друг вашої дочки. - чоловік не соромлячись підійшов ближче і абсолютно не соромлячись поцілував руку моїй мамі. - Мені шкода,  що наше знайомство відбулося саме за таких подій. 

- А я Марія Іванівна, мама Олі. – навіть в такій ситуації моя мама залишалася в першу чергу жінкою і оглянула Іллю доволі прискіпливо. - Оль, а де ж твій чоловік? Як там його, Даня? 

- Він ще не знає, що я тут. - швидко відповіла і потупила погляд. Було соромно зізнаватися, що Даня скоріш за все просто спить після веселої нічки і навіть не уявляє, що зараз зі мною відбувається. 

На щастя, чи ні, мені не довелося відповідати на це запитання. До нас вийшов лікар і оглянув серйозним поглядом. В той момент коли я чекала на його вердикт серце майже не билося. Але я відчувала, що Ілля знову взяв мою руку в свою і це було дуже приємно.  

- Нам вдалося нормалізувати стан вашого чоловіка. Небезпека минула. - спокійно заявив, а я змогла видихнути. - Зараз він спить,  тому не має сенсу вам тут залишатися. Приходьте завтра, тоді і побачитесь.  

Мама радісно дякувала лікарю, а я не втрималася і міцно обняла Іллю. Зараз мені було абсолютно байдуже, як це виглядало зі сторони, головне, що у мене була ця підтримка і я відчувала її кожною частинкою свого тіла. 

- Доню, не варто вам тут залишатися. Їдьте до нашого дому, відпочиньте. А коли щось зміниться я подзвоню. – заявила мама, зацікавлено поглядаючи, як Ілля продовжує тримати мене за талію.  

- Я думаю, що вам також треба поїхати з нами і відпочити. - відповів Ілля. - Якщо захочите,  то пізніше я привезу вас назад.  

Дивно, але мама не заперечувала. Попрямувала з нами на вихід з лікарні і здивовано ахнула, коли побачила величезний джип Іллі. Я бачила, що вона щось для себе уже зрозуміла, але зараз був не найкращий момент для того щоб щось запитувати, тому я промовчала. 

Наша квартира знаходилася в доволі старенькому п’ятиповерховому будинку. Як тільки я зайшла в під’їзд, на очі знову виступили сльози. Згадалося дитинство і шкільні роки, а ще час коли я піднімалася цими сходами і мріяла, що колись розбагатію і куплю батькам власний будинок.  

- Ось, проходьте в наше скромне житло. - заявила мама, як тільки ми переступили поріг квартири. Я одразу відмітила, що тут давно не робився ремонт, але все одно серце сильно забилося від розуміння, що я повернулася додому. - Ви оглядайтесь, а я чайник поставлю.  

Мама швиденько зникла за дверима кухні, а я невпевнено переступила поріг кімнати, яка колись була моєю. Наче б то усе було на своїх місцях, мої книги і малюнки. Навіть іграшки стояли високо на шафі. Усе таке близьке і рідне, але одночасно дуже далеке.  

- Це твоя кімната? - Ілля взяв в руки фото в рамці, на якому мені років десять і батьки щасливо мене обіймають. - Ти завжди була красунею. 

- Тато говорив, що я його гордість хоч і виховував доволі суворо. – з усмішкою відповіла і сіла на диван. - Я боялася його командного голосу, але все одно дуже любила. Шкода,  що в одну мить я вирішила піти проти його правил і саме цей крок розділив наше життя на довгих сім років.