Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Олександр. Її монстр, Влада Калина 📚 - Українською

Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

652
0
31.08.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Олександр. Її монстр" автора Влада Калина. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 56
Перейти на сторінку:
Розділ 18

Його розповідь:

-Я й забув, що в твого батька скоро День народження. - Ми з Леонідом сиділи за столиком в його ресторані. Він зателефонував мені, щоб поговорити про це бісове свято. Ще одне бісове День народження! Вони, що зговорилися? Ох вже ця сімейка Мінаєвих.

- Про що ти тільки думаєш? Як міг забути? Мабуть та дівка в голові, так? - його блакитні очі хитро посміхнулися неначе читали мої думки і бачили мене наскрізь. - І я тебе розумію. Вона красуня.

- Не в красі щастя, - важко вдихнув я і сперся в спинку стільця. - Вона красива і душею, от тільки торочить вічно про того монстра. Боже! Я скоро з глузду з'їзду.

- То ти їй не зізнався?! 

- Ні.

- Боягуз.

- Замовкни. Порадник з тебе хріновий. Я… Чорт. Я хочу зізнатися, але не можу знайти підхід до цієї дівчини. Ну от, як їй сказати все, якщо це все так затягнулося? Ця брехня кругом, - я крутив склянку з мінералкою в руці. Трохи ми з Леонідом перебрали. А я ж обіцяв собі не пити.

- Забрихався ти брате. Ох, забрихався. - Він налив собі ще коняку. - Може поправиш здоров'я цим? Дудлиш ту мінералку.

- Ні. Я зав'язав.

- Як хочеш, - перехилив і випив до дна. - Ох. Зараз полегшає. - Дістав кусок лимона з тарілки і кинув його до роту. - Щось довго гаряче несуть. Я цим салатиком не наївся. Бісові діти. Звільню всіх. Їм пощастило, що мені недобре, а то б отримали на горіхи.

- Заспокойся. Як ти взагалі можеш їсти? Мені крім води нічого не лізе… ще правда лізуть дурні думки в голову.

- То я зараз тобі ще одну думку підкину.

- Я вже й боюся, що ти там вигадав.

- Батьку виповнюється п'ятдесят років, тож… Він вирішив не просто їх відсвяткувати, а вигадав цей дурний бал маскарад.

- Жартуєш? 

- Ні.

- А ви Мінаєви вмієте розважатися.

- Це точно. І тобі доведеться ламати голову, в якому костюмі ти прийдеш.

 

***

Здавалося, що гірше за мою брехню вже не буде але ж ні… Що може бути гірше за приїзд колишньої дівчини? Яка ще й встигла пересварилися з усіма в маєтку поки мене не було, і ледь Анжеліку не вбила. 

Я повернувся додому, від Леоніда, в надії, що побачу очі своєї коханої, а побачив інше. Ще не встиг поріг переступити, як почув жіночі крики:

- Господи. Ти жива? - Трясла за плечі когось Віолетта, яка сиділа на підлозі, на колінах. Кого саме я не бачив за її спиною.

Що вона тут робить?! Якого біса приперлася аж сюди?

Я ж їй чітко сказав, що між нами все скінчено.

- Дівчино, підводся. 

Вона сказала: "Дівчина?!" Невже це те, про що я подумав?!

- Що ви накоїли?! - плеснула в долоні Іванівна. Я підходив все ближче і з кожним кроком розумів все ясніше, що то за дівчина.

- Замовкни стара, краще води принеси щоб її до тями привести.

 - Що тут відбувається? - гарнув я і завмер від страху. Віолетта здригнулася і обернулася.

- Віолетта… Що з нею? - підбіг і розгублено почав намацувати пульс у дівчини на руці. - Що ти з нею ідіотка зробила? … Якого чорта тут?!

- Саша, ти прийшов. Я така рада тебе бачити. Коханий. - Хотіла доторкнутися до моєї руки але я схилився до лежачої Анжеліка щоб взяти на руки.

- Це ти її вирубила?

- Ні. Вона сам.

- Обманює. Це вона! Тут такого галасу наробила поки вас не було. - Відповіла Іванівна, яка і сама зблідла від жаху. Мабуть і їй дісталося від Віолетти. В неї жахливий характер.

- Замовкни, стара! Ця дівка сама винна. 

- Іванівна, йдіть до кімнати Анжеліки, відчините мені двері.

- ООО! То в цієї хвойди тут вже й кімната є?! Мене ти змушував спати у вітальні. Чуєш? Я з тобою розмовляю. Вона твоя нова подружка?! Це ти мене на неї поміняв?                     

- Віолетта, я не збираюся перед тобою виправдовуватися. - Ніс Анжеліку на другий поверх східцями, а Віолетта йшла позаду і невдоволено бурчала.

- Я як же я? Ти, що справді кидаєш мене?

- Я ж сказав це тобі ще місяць тому.

- Я думала ти жартуєш. Чекала поки ти перезлишся і приїдеш до мене, але так і не дочекалася. Сама приїхала.

- Дарма. - Я підійшов до дверей і заходячи в кімнату, кивнув Іванівній, щоб закрила двері за мною і не впускала Віолетту. - Віолетта, повертайся додому. Я кохаю іншу. 

Двері за мною зачинилися, а її крики про те, що я безсердечний тип, який погрався з нею як з лялькою і викинув, чули мабуть всі, хто був у маєтку.

Дбайливо поклав Анжеліку на ліжку. Сам сів поруч. Вдивлявся в її обличчя, гладив по волоссю. Що робити далі не знав. Потрібно було у всьому зізнатися. Але як? Її брат таку кашу заварив зі своєю брехнею, а я ще й масла у вогонь підлив. 

От тільки чим дальше тим більше ця каша розварюється. І я здогадуюся, що їсти її доведеться мені.

- Сьогодні я тобі у всьому зізнаюсь, - тихо мовив, забираючи пасмо волосся з її лоба. - Ти тільки сильно мене не ненавидь. Добре? - провів пальцем по її щоці по губах. Теплі, ніжні. - Я знаю, що не маю права так вчиняти з тобою…

- Господаю. Вибачте, що турбую, але там до вас Валентинович прийшов. - Ніна Іванівна, тихо відчинила двері в кімнату. Подивилася на лежачу Анжеліку, а потім на мене. - Він там на кухні чекає, я йому чаю зробила. - Шепотіла Іванівна, щоб не розбудити дівчину. - Злий як чорт. Говорить про якихось браконьєрів.

"Ці браконьєри вже дістали". 

- Я йду. А що там Віолетта?

- Я її ледь випхала за двері. Петрович її в місто повіз, в аеропорт.

- Добре. Хай їде з Богом.

Мені аж полегшало. Ще невистачало, щоб між двома дівчатами виникла ще одна суперечка, бійка. Ще чого хтось когось вб'є.  

- Іванівна, я сходжу з Валентиновичем поговорю, а ви пригляньте за Анжелікою. Доречі, Микола Семенович сьогодні попросив вихідний, він поїхав на чийсь похорон. Тож, ви лишаєтесь за старшу. - Привітав з ліжка, ще раз глянув на свою красуню і вийшов. - Так, ще забув сказати, телефонували з клінінгової компанії, завтра приїдуть дім прибирати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 48 49 50 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олександр. Її монстр, Влада Калина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Олександр. Її монстр, Влада Калина"